Занадто гордий, щоб змінитися; сліпий, розбитий,
Ступив на найтемніший зі шляхів, і не схитнувся,
Спокійний, добрий чоловік в своїй гордині строгій
У найстрашніший з днів. О, мабуть, назавжди
Нарешті він смиренно ляже востаннє, прибуде
До пагорба у травах, де любов і вічна молодість
Серед отар численних, які ніколи не розбредуться,
Чи заспокоїться у незлічимих днях опісля смерті, хоча
Він прагнув над усе вернутися у материнське лоно
До милосердної землі, де сон і тлін
Трагічний присуд смерті, сліпий, без покаяння.
Нехай не мав спокою, але він був творцем, творив.
За нього я молився на колінах біля ліжка
В притихлому будинку ті декілька хвилин
До полудня і ночі, і світла. Річку мертвих.
у жилах рук ослаблих я тримав, і бачив
У його очах незрячих бездонний океан.
(Старий страждалець сліпим був на три чверті,
Я не настільки гордий, аби не плакати за Ним і ним,
Ці спогади навік залишаться зі мною,
Ридала плоть за всім, що він втрачав, крім болю.
Він, будучи безгрішним, боявся вмерти
І Бога зневажав, при цьому був простим:
Старий, хоробрий, добрий чоловік в палкій гордині.
Ось дерев’яний дім його; ось його книги.
Він навіть хлопчиком ні перед ким не плакав;
І навіть зараз зумів свій приховати біль.
Я бачив як в його очах згасав останній промінь.
Тут серед світла владарюючого неба
Старий зі мною скрізь, куди б я не пішов,
Гуляючи серед лугів перед очима Сина,
На якого всі біди світу впали, наче сніг.
Стогнав, вмираючи, його страшив останній круг,
Останній звук, відхід у бездиханний світ:
Для сліз занадто гордий і слабкий, аби не плакать,
Він втрапив поміж двух ночей – між сліпотою й смертю.
О всеосяжний біль за ним, що він вмирає
У цей найтяжчий день. О, він був надто гордий,
Щоб плакати, він так і не зронив сльози.
Скільки я житиму, він житиме зі мною.)
Thomas Dylan ELEGY
Too proud to die; broken and blind he died
The darkest way, and did not turn away,
A cold kind man brave in his narrow pride
On that darkest day, Oh, forever may
He lie lightly, at last, on the last, crossed
Hill, under the grass, in love, and there grow
Young among the long flocks, and never lie lost
Or still all the numberless days of his death, though
Above all he longed for his mother's breast
Which was rest and dust, and in the kind ground
The darkest justice of death, blind and unblessed.
Let him find no rest but be fathered and found,
I prayed in the crouching room, by his blind bed,
In the muted house, one minute before
Noon, and night, and light. the rivers of the dead
Veined his poor hand I held, and I saw
Through his unseeing eyes to the roots of the sea.
(An old tormented man three-quarters blind,
I am not too proud to cry that He and he
Will never never go out of my mind.
All his bones crying, and poor in all but pain,
Being innocent, he dreaded that he died
Hating his God, but what he was plain:
An old kind man brave in his burning pride.
The sticks of the house were his; his books he owned.
Even as a baby he had never cried;
Nor did he now, save to his secret wound.
Out of his eyes I saw the last light glide.
Here among the light of the lording sky
An old man is with me where I go
Walking in the meadows of his son's eye
On whom a world of ills came down like snow.
He cried as he died, fearing at last the spheres'
Last sound, the world going out without a breath:
Too proud to cry, too frail to check the tears,
And caught between two nights, blindness and death.
O deepest wound of all that he should die
On that darkest day. oh, he could hide
The tears out of his eyes, too proud to cry.
Until I die he will not leave my side.)
