Я хворію щодня, аж рипить з аритмією серце,
Полином перегірклим товчуться думки в голові...
Про війну... і про Бога...І дуже нагадує все це,
Що здійснились слова:"мертвим заздрити будуть живі..."
Вузлуватий горіх заховав пташенятко у жмені,
Груша плачеться тихо - воєнне життя допекло...
Я сиджу під вікном і ліплю для синочка пельмені,
Щоби гідно зустріти живого, "смертям всім назло"
Так вже сталось, чомусь, що красиві слова розгубила,
А солоні думки лиш вразливими роблять вірші...
Тільки бухкає тиском у скроню, що майже вже біла,
І стікає життя, наче віск, у гінкі спориші.
На присохшім кленку вітер ніжну надію колише,
Насторожену тишу зірвало сирени виття...
- Це нічого, синочку, що декілька днів вже не пишеш...
Я чекаю, я сильна -...Й заплакала наче дитя...
У Вашому вірші- біль всього народу, ми, матері, відчуваємо це кожною клітиночкою свого тіла. Тримайтеся, дорогенька, вірте, що буде у Вас щаслива година, коли кинетесь в обійми свого синочка!
СпасиБо Вам,милая МИЛАНЬЮШКА!
Читала...просто...чувствовала что подступает безвыходность ...напряжение от происходящего..(
Особенно у матерей..(
Дай Бог држдаться героине свою кровиночку...своего сынулю!
/
ВЕРЮ.....ТАК И СЛУЧИТСЯ!!!
Не думай только негативно,Ладно?..(
Не нужно!!! Знаю...прийдёт твоё солнышко.его САМ БОГ сохранит ТВОИМИ молитвами!!!
Скажи имя.я тоже буду просить за него Бога! Посмотришь...всё будет хорошо...