Привіт! Ну, як ти? Що мені розкажеш?
Чого сумна? Чому в очах не радість?
Ти зовні анітрохи не змінилась.
Прекрасна! Тільки є одна відмінність –
Десь загубилась, начебто відтята,
Твоя невинність справжня (чи несправжня?).
Та й я, зізнаюсь, – точно не святий.
Таким і бути не хотів ніколи.
Однак, минуле згадую, мов біль,
Який донині мучить від розмови
Про нас колись, взаємність, всяке інше…
Буває так, що мить триває вічність.
Я досі пам’ятаю й час від часу
Кажу собі: усе це – маячня!
Давно настав новий етап життя,
Що навіть, викликаючи відразу,
Знайшов нарешті сенс для існування
(Невдачу, успіх, злість, жагу кохання).
Насправді хочеш ніжності і ласки.
Чому в любові бачиш лиш образу?
Тепер шукаєш, те, що вже тримала
В своїх руках. Примарне сподівання
У тебе є, та ми, на жаль, не разом.
На жаль… Та ні, скоріш за все, на щастя.
Чомусь після віршу захотілося процитувати Ремарка:
"Лиш не бери нічого надто близько серця! Це захочеться втримати. А втримати нічого неможливо...".
Ваша обраниця закохана у Вас, а я закохуюся в цю любовну лірику. Може, й на щастя? А може й на жаль.
Дякую! Я ціную Вашу думку Насправді вірш має деякі "недосконалості", які з часом виправлю. Хоч він не дуже схожий на попередні, але якщо така форма сподобається читачеві, буде схожим на наступні
З повагою
