Я, Україна, донька голубої планети,
Рід свій шаную і мову, не сію вражди.
Діти мої – знані вчені, митці та поети,
Ті, які лан засівають і садять сади.
Гарна я, пишна, хоч різне в житті пережила,
Знала і голод, і холод, і кулю, й батіг.
Але ген волі та сили, що є в моїх жилах,
Вчив мене битись, не падати злові до ніг.
Я, Україна, і зараз, у час демократій,
В час технологій новітніх тортур зазнаю.
Хтось п’є шампанське в кафе чи вино в теплій хаті,
Я – в бомбосховищі, з Раші ж ракетами б’ють.
Осінь іде до межі. Зиму рік зустрічає.
Холод і сирість вповзає із вулиць у дім.
Світла, зв’язку і тепла в мене часто не має,
Напрям у мій океан загубила Гольфстрім.
Я, Україна, міцна й витривала доволі!
Але й моєму терпцю уже зносить дахи.
Серце – не з м’язів і крові вже, з люті і болю:
Скільки дітей моїх вбито сусідом лихим!
Скільки будинків, мостів поруйновано, станцій!
Скільки роз’єднано доль і скалічено тіл!
Мало рашисту! Провадить на згарищах танці,
Люд вибиває із міст, любих серцю, і сіл.
Світе, чого опускаєш додолу повіки?
Думаєш горе – моє лиш? Тебе не торкне?
Ждеш, щоби з мапи народів я зникла навіки?
Ні? То тоді захисти і дітей, і мене.
БІЛЬ НАРОДУ СТОГІН ЗЕМЛІ ЛЛЄТЬСЯ КРОВ'Ю У ПОЕТА ВІРШІ.
