Майте мужність жити заради Любові!
Святе Письмо
Потяг набирав лету… За вікном, яке транслювало раптові зміни станів,- всі втечі і знайди, втрати й сподівання,- розмірено гортались думки. Часом потяг пришвидшувався, і тоді марилось, що то думки біжать навздогін наростаючому гулу вагонів: думки про теперішнє і колишнє, про те, що залишилось за стіною лише одного єдиного дня. Назустріч линули нові міста, безперервно змінюючись каскадами гір, полями, які струшували зі спин вчорашні клапті сновидінь… Якими ж подібними були ці живі видіння до тих, які залишились за спиною! Але страшна відмінність встромляла в серце кіл, і одразу починало перехоплювати дихання: ці поля і гори - мовчали.
З цього дня вона повинна знову вчитись слухати дерева і зорі, відчувати їх серцем, в якому повстала небачена вирва болю і спустошення. Тому Пам’ять поривала її і знову відносила назад, на знайомі до трепету шляхи: там вона пірнала в копиці хмар над полями, здіймалась гірськими драбинами, що піднімали просто в небо, милувалась нічними садами, їхніми мирними сновидіннями під сузір’ям Діви, слухала живу мелодію радіо-дощу для тихого, довгожданого відпочинку…
Тоді вона ще не знала, що будь-яка радість знаходиться під загрозою… І що настане день, коли чума знову розбудить щурів і пожене їх здихати на вулицях щасливих міст…
Але день, народжений в глибинах самого пекла, вдерся в її тихе передсвітання. Він вибухнув багряним сходом, ставлячи на межу, мов на тонкий канат над скелястою прірвою. Межа між бути чи не бути… Межа між станом закам’янілої напівсмерті і між діяльністю поза мірою очікуваних можливостей. Зупинитись, дозволити знищити життя і його сенс, або ж, прийняти удар під праве ребро, зібратись до купи всіма молекулами тіла і духу, щоб випростатись! Це межа, з обох сторін якої розв’язуються питання усього людського існування та його Призначення. І лише нам вирішувати, чи перетнути лінію, залишаючи позаду відчай, страх, відчуття провини, невпевненість, чи віддати себе до них у рабське служіння, закономірним наслідком якого буде повільна смерть!
«Чому? Чому це сталось з нами?»,- серце її знову провалювалось в темний лабіринт відчуттів і думок. Вона божеволіла від цієї спотвореної реальності, яка кігтями звіра виривала з дитячих грудей маленькі серця! Не приймала цієї дикої лукавості, яка чесних і справедливих підіймала на щит вічності, але лише коридорами страшних мук, котлами небачених страждань! Не погоджувалась вона й з тим, що довелось спакувати валізи і рушити в млисту невідомість… «Знаєте, який найбільший гандж усіх валіз у світі? В них можна покласти те, що необхідно, та в них не можна вмістити те, без чого не можна жити»!
Від коли Олександра сіла в потяг, що летів у невідомість, усі слова, які коли-небудь були написані чи то святими, чи звичайними, але мужніми людьми, постійними нервовими імпульсами вливались в темний лабіринт її думок, переконуючи воскреснути до життя… «Де б ти не була, ти – вдома, бо весь світ, то наш дім, сотворений Творцем», «Хто ти?.... Нещасна жертва?... Чи мужня Хранителька Роду? Жертва чи та, яка відбудує свій Всесвіт від початку і навіть краще, а потім подарує його іншим?». Вона уявляла себе старим Сантьяго, в човні посеред відкритого моря, і так хотілось мати стільки ж відваги і сили духу, як в цього простого рибалки! Тим більше, що відповідала вона не лише за себе…
Річ у тім, що в кожного з нас своя, власна доля. І кожен покликаний бути там, де Господь велів бути його серцю… Отож, їхала за серцем! Як птаха, яка за жодних обставин не покине дітлахів без крил-захисту. Вона боронитиме, навчатиме їх, огортатиме обіймами-любов’ю. Вона повинна бути там, де збереже майбутнє свого Роду, аж доки беззахисні сьогодні пташата самі не стануть комусь захистом, обороною. А тоді – повернуться! Перебрівши нові світи. Проходячи повз чи то, можливо, крізь нових людей, чужих народів – повернуться! Ні…. Не іншими. А тими, яких покликав колись Бог.
В її країні йшов 224 день героїчної боротьби народу проти хвороби, яка вигнала на вулиці смертельно заражених щурів. Її люди – не герої. Її люди – воплочені Ангели! Скільки непідробної мужності вкладали вони в боротьбу проти епідемії, яка не зважала ні на старість, ні на матерів і їхніх дітей. А керувала ними – Любов! Тому для них більше не існувало чужих доль, чужих дітей, чужих батьків… Всі були, як одне…
Та це був ще один привід, який примушував вкотре провалюватись в темні лабіринти відчуттів! «Вона не там…», «Не з ними…», «Вона поїхала, а, отже, втекла, зрадила?» Вона відчувала, що зрадила навіть свого Рижого, бо поїхали раптово та ще й зі знайомим подружжям стареньких, яким допомагали дістатись до їхніх дітей. А для Рижого місця вже й не знайшлось. Чи, може, просто не спробувала пошукати спосіб, як його взяти зі всіма?… Отож просила заопікуватись котом тих, хто залишався. А кіт – пішов. Мабуть, подався шукати господарів, яких любив. Адже ж він кіт, і хіба міг збагнути, чому дім більше не відчиняє перед ним свої обійми-двері.
Рижий… Він часто сниться їй. То він десь далеко і невідомо де саме… А то наснилось, що ось він!- пішов сусідським подвір’ям… Сон, ніби спалах. А вчорашньої ночі наснилось, що вони з котом зустрілись і впізнали одне одного. «Рижий!»,- кричить. Кіт вп’ялився в її очі поглядом приголомшено-раптової надії, а отже, відгукнувся на своє ім’я, як це робив звичайно. «РИЖИЙ!»,- крикнула на весь голос, розуміючи, що це дійсно він і якимсь дивовижним чином відшукались… І кіт з розмаху стрибнув їй на руки. Прокинулась. «Господи! Порятуй його, беззахисного і самотнього, подаруй йому людей, які прочинять перед ним свої двері!».
Як радісно бути серед дерев, справжніх і мудрих! Як життєствердно спостерігати за повнотою існування, яке точиться зеленою кров’ю венами вічної нескореності життя! Воно пульсує, дихає, сповнене сили і сенсу. Для нього не існує зла, несправедливості, сумнівів чи зневіри. Вони проходять крізь нього, але в ньому не вкорінюються...
...Як же не пірнати в цю блаженну глибину перших днів осені? Вона пробуджує від розслаблення, яке настає внаслідок літньої спеки, ніби вихоплюючи з летаргії : «Пильнуй, не запізнись! Дні вкорочуються з кожним роком, а ці хвилини пробудження, як хвіст зорі, що промайнув спалахом миті: впіймав поглядом і загубив».
Починався інший відрізок її життя. Але чи має людина право на миті радості, якщо її народ страждає?... Вона постійно перепліталась думками і почуттями з тими, хто залишився на рідній землі. Її сім’я і надалі щовечора молилась вервечку, заповідану у Фатімі… Як і в перші страшні ночі, коли міста здригнулись під тиском отруєної смертю щурятини.
Cерце відповідало їй стиха, але впевнено: «Всіма своїми думками, прагненнями і вчинками, своїм життєвим вибором і терпеливістю виміром у довгі десятиліття… М’якістю в стосунках з людьми, але разом з тим, непохитною твердістю в дотриманні правди, справедливості та вірності, своїм служінням заради любові та майбутнього… Ти маєш право, щоб твої діти почувались в безпеці. Ти завжди чесно ділилась тим, що мала, ніколи не прагнучи відхопити щось більше чи краще. Воліла втрачати, ніж примножувати матеріальне, заради збереження любові й миру в оточенні. Ти ніколи ні перед ким не вивищувалась, часто ховаючи зранення від чиєїсь звички понижувати і переважати. Ти жертвувала спокоєм і особистим простором та прагненнями заради народження нових доль, хоч це і не в тренді, і тобі за це діставалось чи не найбільше принизливих слів і поглядів… Ти здійснювала Покликання, а отримала в нагороду за жертовну любов додатковий талант, як у притчі. Світ часто висміював тебе і не сприймав поважно, бо поважають найперше тих, хто демонструє свою владність і високу поставу. Та ти все одно змогла звершитись і в Покликанні віддавати знання та творчість, помножуючи їх в душах чистих і відкритих.
І не потрібно сокрушатись, що ти чогось не робиш чи не зробила! Бо ж не всі повинні робити однакову роботу, одні і ті ж речі. Не всі мають однакові здібності, не у всіх однакові фізичні та ментальні можливості. Героїзм – це покласти життя своє за тих, кого любиш. Це шлях Христа заради спасіння багатьох. Але Героїзм – це і щоденна жертовна праця, чесна і щира, це любов і прощення, віра і звершення Покликання. Бо саме таке життя, в якому дотримуємось основних чеснот і формує майбутнє, майбутнє не лише окремої родини, особистості, а й всієї нації».
«Господи! Розжени кров в обезструмленім тілі, яке часто впадає в липку, мов смола, тягучу втому. Овій вітрами, енергією свіжої сили, яка так схожа з потугою ранкової зорі, що прорізує нічну безпроглядність. Нехай волосся зіллється зі струменями вітру, а шкіра вбирає цілющі краплини кисню! Аж доки серденьку не захочеться летіти з вітром! Рухатись в усіх можливих проявах думки, дії, творення, розвитку і віри, натхненних Любов’ю».
Їй нездоланно захотілось пірнути в зоряне небо, проїхатись чумацьким шляхом на старому, мов вічність возі... Зазирнути у вічі вершнику, що багато століть блукає міжзоряними стежками, чекаючи на продовження розмови про Істину. Колись він не дослухав її, бо виконував чужі накази…
Поцятковане благодаттю нескінченності небо воскрешало її, напоювало життям думки і серце, запалювало наміри і уяву. Здавалось, якась з найменших зірочок-іскринок, не помітна людському оку, впала їй в душу крихітною, та незгасимою надією. В купочці з любов’ю, разом зі щоденними справами, новими цілями, в глибинах всієї її сутності розгорялась неопалима віра. Виявляється, вона ніде і не зникала, а чекала, коли її покличуть словами молитви. Саме вона, мов провідник журавлиного ключа, допомагала долати весь натиск цього світу. Голос віри ставав промовистим і впевненим: «Повернемось! Сильними і вправними, ми принесемо свої крила, щоб підняти ними рідні гори і поля. Нам заповідано це кров’ю Ангелів, які кладуть своє життя заради наших дітей…»
ID: 974263
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Оповідання
дата надходження: 19.02.2023 00:18:10
© дата внесення змiн: 19.02.2023 15:24:11
автор: Іванюк Ірина
ID:
974263
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.02.2023 00:18:10
© дата внесення змiн: 04.02.2024 14:30:31
автор: Іванюк Ірина
Вкажіть причину вашої скарги
|
жити заради любові 
