Ота твоя любов – неначе сон, химерна,
Мов тихий-тихий крик далекосяжних мрій.
Що любиш ти мене – я знав якось непевно,
Та вабила любов, і я повірив їй...
Нам заздрили зірки (мені отак здавалось),
В безодняву пітьми метаючи тепло...
Немов про все тоді на світі забувалось,
Немов усе, як ми, закоханим було...
Зітхнула сумно ніч, зникаючи в нікуди,
Потрапив зранку я у самоти полон...
І марилось мені, що знову все так буде.
Тоді я ще не знав: та ніч – то тільки сон.
26.08.1998
