Під пітьмою ночі, вглиб землі, ховався холодний підвал. Він пам'ятав десятиліття, що минали, і зберігав у собі таємниці минулого. Там, в міжсвітті, де доти не проникали сонячні промінчики, панувала суцільна темрява, що зазираючи у поодинокі щілини намагалася проникнути на поверхню.
Між бутлями з консервами, поличками з сухарями, тафтовими плащами та запрасованими спідницями господарів, панував запах старовини й пилу, який міг би розповісти свою власну історію. Стелажі стогнали від тяжкого вантажу, а стелі прикрашені вицвілим павутинням.
-Павуки! Тихо прошепотіла дівчинка, водночас закриваючи очі маленькими долонями від страху. В цьому крихітному створінні зароджувалася суперечка, що наповнювалася страхом та цікавістю.
Павуки, ще ті майстри інтриг, ткали свої витончені павутиння по всьому підвалу, створюючи вихідні двері між колишнім і теперішнім, між минулим і майбутнім. Їхні нитки, як лабіринти, відкривали дороги до таємничих куточків пам'яті, де заховані були вчорашні радощі та смутки. Переборовши страх дівчатко широко розплющило оченятка, і крізь морок темряви намагалося ще раз розгледіти павуків.
Очі малої подорожниці були наповнені відкриттями, а серце стукалося так ритмічно, наче звучала мелодія минулого, яку вона вперше почула в цьому чарівному холодному підвалі. Тут час втрачав своє значення, він застиг на місці, всі годинники зникли із тутешнього життя, і дівчинка відчувала себе частиною цього загадкового світу.
Вона тут уже третій день...
