Вона самотня неземної вроди золотокоса дівчина. Її тендітна душа змалку тягнулася до прекрасного. Та й тягнутись нікуди не потрібно, бо голова дівчиська була увінчана легковажними хмарами, а ноги ледь торкалися землі. Наодинці з собою юнці здавалось, що вона вільна птаха із крильми Ікара (сучасного - без пір'я і воску, а біонічними протезами) . Уві сні щодня золотокоска летіла до Сонця і тонула в благадатній аурі Світила, заряджаючись новітнім видом енергії - сонцедайним. Дівчина танула, коли читала любовні романи, тому в своїй милій наївній голівці будувала хмарні палаци... А які ж вони мають бути, якщо саме ця голова завжди занурена в хмаровиння? Звідти не могла панянка розгледіти нікогісінько. А так хотілось пристрасного кохання!
- Евріка! - вигукнула золотокоса. - Віртуальне знайомство!
І, не зволікаючи, завела силу-силенну акаунтів із привабливими сяючими від радості і сповненими надії фотографіями. Посипались на неї ворохи повідомлень від панів, легінів, містерів, мосьє, герів...
Та все ж таки обрала такого ж "гуллівера" як і сама - з головою в тучах. Примарне кохання затягнуло юнку в сітки недоброго молодика. Його тучі над головою не були світлими та легкими, а важкими грозовими, з обпікаючими блискавкими і лякаючим громом! І украв той безсоромник її сон, відібрав у неї біонічні крильцята... Не змогла вона більше літати до Сонечка за сонцедайною енергією. Її золотаві коси покрились туманом. А сама вона з кожним днем зменшувалась у зрості, допоки не зіщулилась та не стала малесенькою, мов мишеня...
Примарне кохання вже не торкалось її голови.
Chara Vinna