Так скучила сьогодні за тобою
поміж буденно-ввічливих людей,
що серденько, стужавіле від болю,
метеликом – на волю із грудей!..
Коричневе кумедне янголятко
тріпоче оксамитними крильми,
і що йому злоблива мертва хватка
старої відьми – сивої зими?
Крізь холоди і сніг рясний, лапатий,
крізь вітру стоголосе гостре скло
летить через засніжені Карпати,
спішить щосили у твоє тепло!
Так мало потребує кожне диво,
таке просте й беззахисне воно, –
ти лиш повір у нього незрадливо.
Метелик? Серце б’ється у вікно!
…Воно жадало у твоїх долонях
сховатися від стужі й самоти –
і впало на холодне підвіконня.
«Листок, сухий листок», – подумав ти.
Красно дякую Вам!