Після того, як листя опало, ми вертаємося
До простого сприймання речей. Так ніби
Ми досягли границі фантазії,
Неудохотвореної байдужої пристойності,
Важко навіть підібрати визначення
Цій холодній пустці, безпричинному смутку.
Велична споруда перетворилася на малу хатину.
Ніхто в шляпці не бродить змалілими поверхами.
Ніколи теплиця так не потребувала фарби.
Димарю п'ятдесят років і він похилився.
Фантастичні зусилля зазнали краху, повтор
У повторюваності людей і мух.
Все ж зникнення фантазії слід
Було собі уявити. Великий ставок,
Звичайний його сенс без відблисків, листя,
Грязь, брудне скло води, демонструє своєрідне
Мовчання, мовчання щура, що вийшов глянути,
На великий ставок і залишки лілій, все це
Слід уявляти собі як неминуче знання,
Потрібне на вимогу необхідності.
Wallace Stevens The plain sense of things
After the leaves have fallen, we return
To a plain sense of things. It is as if
We had come to an end of the imagination,
Inanimate in an inert savoir.
It is difficult even to choose the adjective
For this blank cold, this sadness without cause.
The great structure has become a minor house.
No turban walks across the lessened floors.
The greenhouse never so badly needed paint.
The chimney is fifty years old and slants to one side.
A fantastic effort has failed, a repetition
In a repetitiousness of men and flies.
Yet the absence of the imagination had
Itself to be imagined. The great pond,
The plain sense of it, without reflections, leaves,
Mud, water like dirty glass, expressing silence
Of a sort, silence of a rat come out to see,
The great pond and its waste of the lilies, all this
Had to be imagined as an inevitable knowledge,
Required, as a necessity requires.
