воно все, мабуть, беззмістовно -
твої страждання по найкращих
минулих днях. як на жертовник,
покладений ти в саму пащу
теперішнього, де майбутнє -
неясне мерехтіння світла.
структура часова трикутня
руйнує вежу непохитну -
то вавілонську, то паризьку.
і все воно незрозуміле.
коли загибель надто близько,
чого іще захоче тіло?
ти серед цього проростаєш
у небо виламаним віттям,
й сторінки із Буття гортаєш,
вивчаючи тисячоліття.
припустимо, що вже немає
ні сподівання, ні спасіння.
сльозинки серед очі Кая -
як соняшникове насіння,
що голуби побіля храму
склюють як храмову ідею -
як справді вихід у адама
з рушницею хемінгуея.
