В основу музичного
супроводу лягли
звуки хвіртки
та стукіт
коліс.
(Аудіо файл, прикріплений до даного твору, являється музичною композицією, створеною мною)
…Зачиняю хвіртку воріт. Зазвичай цей процес супроводжується дивними і, я б сказав, потойбічними звуками. Але цього разу завіси видали щось мелодійне. Я навіть спробував ще раз відкрити і закрити цю металеву браму, щоб запам’ятати її милозвучний стогін… ой, щось я захопився казна-чим, мені ж потрібно поспішати. За декілька стрибків дістаюся до протоптаної негустим слідом стежки. Її нерівномірна поверхня намагається збити мій темп. А я іду і озираюсь: безлюдно довкола і зимно… тихо-тихо, лиш від кроків рипить, а від дихання посвистує в носі. Якби не білий сніг, що стелиться під ногами, я б подумав, що ще триває ніч, яка після зимового сонцестояння почала зменшуватися, а день – прибувати. Даний період доби важко назвати ранком. Мені відразу згадуються літні світанки дитинства, коли я мав виводити родинну годувальницю корову «Квітку» на пасовище. Вона полюбляла при виході з двору, якраз біля хвіртки, залишати недуже ароматну частинку себе. Мене обурювала ця манера. Ще одним неприємним і досить небезпечним моментом був перегін чорно-білої з довжелезним цепом через залізничну дорогу. Я мав випередити плямисту, щоб переконатися у відсутності залізничного транспорту, що міг наближатися. До переїзду було далеко, тому перехід здійснювався у непристосованому для цього місці. Коли я діставався до бетонних шпал, оглядався зліва направо, виникали сумніви, чи дійсно я бачу і чую відсутність наближення потягу, чи може це картинка, що зафіксувалася в моїй зоровій пам’яті ще з вчора – з минулого. До речі, це і мого слуху стосується, який може бути зайнятий прокручуванням мелодії, що видала та сама хвіртка. Можливо, люди через довіру звичним таким картинкам-образам, чи звукам-мелодіям і потрапляють в аварії. А ми збоку не втямимо, як можна не помітити чи не почути явну небезпеку. Отже, для повного аналізу ситуації потрібно розглядати якомога більшу сукупність своїх відчуттів і не ігнорувати їх розумом. Хоча прояву вищої волі байдужа наша витончена чутливість, якщо ми своєю поведінкою в думках, словах, діях, вчинках порушуємо природні закони Всесвіту. Від роздумів мене відволікає сигнал електропоїзда. Цьому звуку важко щось співставити у природі, хіба що – клич яструба. А от зробити висновок, що локомотив перебуває менше ніж у кілометрі від мене, неважко. При під’їзді до платформи, довжина окремо взятих залізничних рейок стає попарно неоднаковою. А завдяки щілинам між ними, рух потягів супроводжується ніби під акомпанемент ритм-машини. Цього разу стукіт коліс нагадав мені приспів пісні «Мільйон рожевих троянд». Що ж, доведеться бігти. Мені до цього не звикати. Втрачені хвилини біля хвіртки вилазять боком. Але вони того варті… . Все гаразд – десять вагонів. Менше бігти доведеться, бо у випадку восьми моя спринтерська доріжка з сніговими перешкодами неприємно подовжується. Мабуть, спортсмени спринтери таке побачать тільки у вісні, коли фініш від них втікає щодуху. Яка зухвалість! Декілька секунд – і я вже у вагоні, вірніше, в тамбурі останнього. Ні душі, та воно й недивно, ранок вихідного дня. Назад увечері буде тіснувато. Треба віддихатись. Вдивляюсь вдалечінь крізь скло автоматичних дверей з написом «не притулятися». Одночасно мною споглядаються три лінії горизонту. Вони самі виділяються з довкілля, яке спостерігається в процесі руху. Мені лиш залишається встигати за видозміною їх форм. Та швидкість проявлення в кожної неоднакова. Спостерігати за найближчою (хаотичною) важко, втомлюються очі. Спостерігати за найвіддаленішою (і майже незмінною) заважає середня, основними елементами якої є електричні стовпи. Вони виділяються на фоні білизни засніжених краєвидів. Їх періодичне мелькання, при помірній швидкості, заспокоює. Почуваюся безпечно в тамбурі-паралелепіпеді. Я й гадки не мав, що через секунду зі мною скоїться те, що я аж ніяк не міг передбачити. Я майже торкаюся кінчиком носа трішки помутнілого від дихання скла, на краях якого видніються орнаменти легкого морозу. Гіпнотична дія середньої лінії горизонту, підсилена гулом електричних двигунів та стуканням коліс, притупляє моє відчуття небезпеки. І вмить я потрапляю під потужну ударна хвилю зустрічного потягу, яка збиває мої думки на смерть. Перед очима мерехтить вже тоненька вертикальна біла лінія на чорному тлі вагонів. Крізь неї я відчуваю довколишній світ якось по-іншому. Тіло завмерло. Свідомість ще не прийшла до тями. Тепер я – це лише сукупність почуттів. Я заповнюю весь Всесвіт. Я і є Всесвіт! Я знаю про нього все! Я ні в чому не сумніваюся! Я являюсь одночасно точкою і безмежністю, які переходять одна в іншу, розширяючись та стискаючись відповідно. Я – це щира, безмежна любов, яка через об’єкти чи суб’єкти закоханості спрямовується в першу чергу до Всесвіту – Творця. Бо зосередження на об’єкті чи суб’єкті – це лише тимчасова пристрасть, прояв корисності. Любов має бути тільки до вічного, оскільки сама є вічністю… . Почувся здалека чийсь голос у відлунні: «Юначе, оплачуємо проїзд!». Моя свідомість потихеньку очухалась. Промайнула перша думка про моє місцезнаходження. А потім згадалась мелодія хвіртки, тільки вже збагачена колоритними звуками аранжування. Так добре на душі, радісно, спокійно. На обличчі щира посмішка. Я щасливий і сповнений Божественної Любові!
ID:
116017
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.02.2009 11:12:56
© дата внесення змiн: 10.02.2009 11:12:56
автор: Ростислав Свароженко
Вкажіть причину вашої скарги
|
сміялася з недуже ароматної частини, і згадувала своє дитинство, зокрема 
. У мене особисто більше асоціацій виникає із запахами, проте іноді вимальовується вся картинка, і тоді відчуваєш справжне дежа-вю
