Обережно кладучи зернятко в землю, збагачену водою, ти вже уявляєш, якою буде Твоя рослинка... Ти покладаєш на неї певні надії.. В думках малюєш ескіз майбутнього дива... надаючі кожній пелюсточці найтепліших кольорів... Ти вже відчуваєш, як вона даруватиме радість тобі й іншим.
Ти захоплено споглядаєш за її ростом... за першим паростком, що захоплено споглядає світ (а може, й не так захоплено?). Ти опиваєш свою рослинку любов*ю ще з самого малечку, ще з малесенького нікому непорібного зернятки.. Адже ти його знайшов зовсім випадково.
Стримано реагуєш на бажаня своєї рослинки: замало води - забагато води, тінь - сонце.. Слідкуєш, щоб всого вистачало.. Адже любиш.
Та якось помічаєш краплинки палаючо-червоного кольору.. кров.. твоя кров. Ти й не помітив, як зросли малесенькі голочки, як стали все дужче колоти, відповідаючи на твою увагу.. Ти й не помітив, як прості потреби переросли в жадібні забаганки.. як зросла її любов до себе і зверхність до тебе (та що там до тебе - світу).
Раптом збагнеш, що замість солодкого нектару, Твоя рослинка несе отруту.. замість чарівних пелюсток - болючі колючки і чудернацька квітка.. що.. жахає...
А отрута потроху.. краплинка за краплинкою.. вбиває твої надії та довіру.. тебе вбиває.. Її колючки безжаліно штрихають пальці, руки, що завжди несли любов.. Вона живиться краплинками твого болю.. палаюче-червоного кольору.. що з кожним разом все більше й більше..
Ти зриваєшся.. й зривався не раз.. Та все-таки даєш їй шанс.. перший.. другий.. третій... Бо як жети зможеш знищити, вирвати з корінням Твою рослинку? яку ти пестив і любив.. Як?
А отрута все ж вбиває.. дістаючи найпотаємніших кутків твоєї душі.. твого серця..
Згодом.. їй і цього буде мало..
Чи зміниться колись ця отрута на нектар?
Наврятчи.
Чи до снаги вирвати свою рослинку?
...
[08.11.09>
дякую)
Мені це навіяло думки про невдячних дітей... Отже, не до снаги...
