* * *
Поклич мене, коли кригою сти́сне т́і серце,
Коли сум й однина́ заполо́нять кімнату твою́,
Коли той, хто любив – одлюбив,
Коли сліз ти налила озе́рце,
Коли злив череда потопили веселість в журбу.
Я прийду́, коли тяжко тобі і зтужі́ло
Пригорну, як ніхто і ніколи не вмів.
Ти поклич мене думкою тихо, несміло,
Без плачу́ за минулим, без за́йвилих слів...
Я по кличу твоє́му прине́су, мов вітер,
Рясну хмару вологу в пустелю твою́,
Щоб коханням оа́зу в тобі відродити,
Щоб на мить ти згадала жіночість свою́.
А по тім я піду знов від тебе далеко
І залишу ту плоть поміж двох берегів.
До якого пристанеш, повіє-лелеко?
До обох – розірве́шся, хоча й це – по тобі́.
Павло Гай-Нижник20 червня 1991 р. Гай-Нижник П. Згадуй мене... Лірика кохання. - К., 2006. - С.41.
