ПАННО ПАМ’ЯТЬ!
Все минає і знов починається... Життя наше, загалом, нічим не відрізняється від життя природи. Весна змінює зиму, а потім, згодом, знову настає зима. Квіти цвітуть і відцвітають, а через певний час вони знову тягнуться до сонця і пестять наші очі красою своїх пелюсток. І лише люди здатні вигадати таку нісенітницю щодо своєї вічності та винятковості у природі. Людство, можливо, найнедосконаліше творіння природи. В ній, у природі, все вічне і ніщо не є постійним, все постійне і немає нічого вічного...
Так і в нас, у людей. Буває час – квітнемо, кохаємо, ніжимо, а потім – все відквітає, і ніхто з нас не знає чому. Лише цвіт опадає, опадає, опадає..., аж до тієї пори, заким не залишиться нічого. Ніби й не було тих чуттів. А що залишається? Залишається пам’ять.
Панно Пам’ять! Вона теж з плином часу міняється, але лише смерть може знищити її в нас. Хоча хто се знає, що знищує смерть? А поки живе пам’ять, живемо й ми. Навіть тоді, коли цвіт ген осипався, ми все одно живемо. Бо з нами і в нас живе пам’ять.
А потім знов приходить нова весна, зовсім інша, але так схожа на попередню. Ми чомусь мріємо про те, що вже було... Можливо, в тім що “було”, є наше “буде”? Може воно, минуле, шепоче нам про те, що ще буде, лише ми його до кінця не розуміємо.
І скільки б весен, знов і знов, в нас не будили б нову ласку, ніжність, чуття, і скільки б зим в нас все це не вбивали б, коли-небудь, у надвечір’я, чи посеред ночі, у безсоння, нами опанує пам’ять. І кожен з нас пригадає минуле... І тоді ми дістаємо старі запорошені світлини, листи, дарунки і згадуємо.
Згадуємо і по-новому, по-іншому, по-кращому ще раз проживаємо те, чого вже не повернути ніколи. І, о Господи, інколи кажемо ми і бачимо, скільки ж помилок та дурниць натворили ми на сім світі, скільки скарбів не зберегли, скільки тепла не подарували і не зуміли прийняти тоді... Чому, Боже, були ми настільки сліпими, що мріяли про все це і не помічали сего?!
І враз туга та сум прилетять в наші душі з небес і, воїстину, це є мить чистоти людської та відвертості. Ми залишаємся сам на сам із собою, із серцем своїм, із душею. І тоді ми робимося здатними милостиво та безмежно кохати, кохати ніжно, відверто, не втрачаючи навіть краплини любові. І тоді ми готові дарувати кохання і уміємо приймати його правдиво. Тоді ми, здається, знаємо вартість тим коштовним штукам – життю та коханню. І починаємо жити по-справжньому. Це злагода Душі через Любов, але злагода по минулім.
Та незабаром настає ранок. Ми докладаємося до праці, до тего, до сего... Життя буденне триває і все, здавалося б, іде гаразд. У всякому разі, так як завжди. Ми нібито все робимо так, як повинно бути, як велить нам наш розум, наше серце. Незалежно, чи весна в душах наших, чи зима. Незалежно, чи розквітаємо ми, чи квітнемо, чи одцвітаємо...
Але йде годинник, минатимуть дні, минатимуть ночі, і коли-небудь знов настане момент істини. Повернеться у душу згадка про минуле, і нам знову забагнеться передивитися, перечитати сторінки свого, можливо ще недалекого, пройденого шляху. І знову-таки засумуємо, затужимо за недокоханим, за недоласканим, за недоніженим. За Життям!
І так буде вічно. І ніщо не повернути назад... Та й чи потрібно воно, те повернення? Хіба що на крилах згадки…
Павло Гай-Нижник.
Зі щоденника
Кам’янець-Подільський, 1992 р.
Гай-Нижник П. Смак свободи... Лірика життя. - К.: Вид-во "Цифра-друк", 2009. - С.3-5.
ID:
184790
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.04.2010 14:56:59
© дата внесення змiн: 18.04.2010 14:56:59
автор: Гай-Нижник Павло
Вкажіть причину вашої скарги
|
