Дні стали довгими, здавалось зима буде продовжуватись весь залишок життя. ЇЇ душа була такою самотньою, що боліло все тіло. Вона лежала на ліжці з заплющенними очима, вираз обличчя був немов маска - застиглий, на ньому не відображались емоції. Вона не могла зрозуміти, що трапилося в її житті, чому ноги і руки не хочуть озиватися теплом. Життя зупинилося. Діти й
онуки, як завжди, були поряд. Але вони жили своїм життям: вранці йшли на роботу, приходили ввечері. Вона розуміла, що діти не відвернулися від неї, вони намагалися зробити для неї все. А душі було - холодно.
З дня смерті чоловіка пройшов рік. Рік самотності. Рік розмови з минулим. Рік болючого непорозуміння самої себе. Ніби надірвалась невидима ниточка, її уже ніщо не стримувало на цьому світі. Вона не навмисне ображала своїх рідних якимись чудернацькими примхами: їй хотілося, щоб вони були увесь час поряд з нею, але через декілька хвилин вона вже не помічала їхньої присутності, ніби відгороджувалась від них стіною свого болю і свого минулого.
Вона дуже часто чи то запитувала, чи то стверджувала: "Як швидко пройшло життя...". І було в цих словах стільки розпачу, болю, пам"яті,кохання, жалю, що і відповісти було нічого. Її очі, колись синьо-сірі,ніби вицвіли, стали незрозуміло-блакитного кольору. Вона стала погано бачити. Перед очима все розпливалось, ніби туман смутку закривав сьогодення і залишав її з минулим.
Колись,коли діти були ще при ній, їй так хотілося самотності, щоб виспатися після нічної зміни чи просто полежати після довгого натрудженного дня. Вона ніколи не шукала собі роботу, робота завжди знаходила її сама і не давала часу для спогадів, роздумів чи жалю. А зараз -їй було соромно, що вона лежить і не може нічим допомогти, хоча б обчистити картоплину, а руки були такі незграбні і зовсім не слухалися її.
Як же вона ненавиділа свою самотність, як же вона боялася її! І нічого не могла зробити, нічим не могла зарадити самій собі. Вона вже й належалася, виспалася, передумала скільки думок, що вже й не згадати. А Самотність не відходила від неї ні на мить, ні на крок. І їй здавалось, що це вже не вона, а Самотність запитувала у неї: " Чому так швидко пройшло життя?".
