Лякається і важко розстається з листям. Здається, що зневажає осінь і свідомо прагне до вічності. Я знав багато таких людей, але майже кожен з них молився. Вона ж не вміє молитись, але її слова завжди потраплять прямісінько в небо, можливо тому, що вона до нього ближча… навіть ближча ніж я… не так все це.
Вона вірить в магічні властивості слова, а я не пам’ятаю її імені. Бере до рук кулькову ручку, з якої чомусь сиплеться пісок. Він падає на скляний стіл у вигляді картин з нашого минулого і стає моторошно. Ми з нею тричі народжувались і двічі помирали, але жодного разу не жили. Я не жив жодного разу… звучить дико, але краще так ніж… Хоча вона впевнена, що живе. Мабуть звідси й це дивне бажання вічності, яка непомітно лягає спати поруч.
Твої хворобливі сни і в мені звучить чомусь: «Семело…Семело…Семело…». Це не ти, але воно звучить тобою. Семело, спали свої спроби бути людиною і повернись. Прикидаюсь тілесністю і голкоподібними дотиками роблю боляче, створюю ілюзію життя. Ти заплітаєш косу, Семело… ти з власної волі йдеш носити не своє ім’я і пити холодну воду. Ти вмієш не дивитись на сонце і щодня обіймаєш людей. Навіщо? Семело, навіщо ти це робиш? Електричний струм тоді пронизує мою прозорість,але я знаю, що ввечері ти розмовлятимеш зі мною… наче з людиною. Твоя чорна сукня світліша за мою справжність. Віддай ще один день на поталу мізерним турботам, Семело… тільки повернись вчасно і вслухайся в стелю, щоб почути мене.
-Мій камінець загубився десь в руках жадібного перехожого. Можливо він оздобить його собою або ж викине на смітник… а я зберігала в ньому тебе.
-Ти обрала надто яскравий колір і повірила, що я пов'язаний з ним… прикро.
-Тебе засмучує моя близькість з небом чи втрата пам’яті?
-Згадати щось можна лише тоді, коли всередині світло ледь мерехтить і люди починають забувати твоє ім’я,Семело.
-Семело? Але ж я…
-Ти ще чуєш голос, котрий називає тебе і ти його впізнаєш. Цей голос кличе тебе інакше ніж я,але він не народжувався тричі і не наважився хоч раз померти.
-Помирають вигадки, помирають ранки десь приблизно опівночі і люди, але померти так легко… Тому я живу.
-Ти хотіла жити, але ж вмієш чути мене і пишеш щось не тому, що жива, а тому, що хочеш такою здаватись. Ти заплітаєш косу і обіймаєш людей, а вони ховають твоє каміння. Ти боїшся осені, а дощ марить тобою. І ніч стає слабкою і ти знову зараз вирушиш носити чуже ім’я..
-Так, пора вже. Доброго ранку! Ти надто швидко диктуєш…
Надто швидко. Семело, з такої швидкості народжується те, чого ти прагнеш. Нехай світло горить… втретє вже не вдасться бути так. Тільки пригадай!
не боишься однообразия?
песок из ручки...затем ранее ещё ряд абстракций...стоит ли останавливаться лишь на этом?
и постоянно диалог М и Ж, как будто весь мир крутится вокруг этого дуэта.
Твои стихи можно предсказывать... И это меня не радует...почему-то
Biryuza відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
між М і Ж...НУУУУУ кожен бачить те, що хоче бачити здається ти спромігся бачити лише те, що на поверхні...печалька така
одноманіття? ти щось плутаєш...ну це точно...ще й приклади навів невдалі... і коментуєш ти наразі не вірші...
ну дякую,звичайно, що непокоїшся моїм творчим зростанням, але б варто було б звернути увагу на свої можливості...тут і передбачати нема чого
здається ти спромігся бачити лише те, що на поверхні...печалька така 
цікаво-цікаво...а від кого написано в першій частині до початку діалогу?...і власне між ким сам діалог?
друга сторінка..тепер він їй 
дякую
