І якщо ковбой має йти - він іде.
Допоки револьвер в руках несе...
А далі вже як карта ляже.
Жара розплавляє мізки, в очах сльозиться, а долоні пітніють від думки про подальший шлях. Надія лиш на те, що за ніч ковбой дійде до стоянки Кривого Джо. А там він пропустить рюмашку - дві, і його коняка знов поплететься по розпеченим піскам безлюдної пустелі. Від думки про вищевказаний інвентарний посуд і його вміст у ковбоя з'являється нездоровий блиск в очах і він пришпорює клячу. Слинки вже течуть...
Течуть в точності так як у того койота, що перерізав йому шлях. Клоки шерсті стирчать в різні боки, хвіст понурений, але погляд - погляд пекельним сонцем не уб'єш. Цей перець ще довго стоятиме на своїх чотирьох.
Ковбой тягнеться до своїх револьверів.
- Краще б ти це не робив. - спокійно каже койот.
- Чого тобі, пустельний пес? - ситуація ніяк не дивує непримхливого мандрівника.
- Я не пес, дурна людино, я - койот. - останнє слово звучить з особливою гордістю. - Моя територія, я заправляю. Чого хочеш позбутися - своєї клячі чи власної печінки? А може є якась альтернатива?
- Бачу ти ледве ноги, тобто лапи, пересуваєш... Воду будеш? - ковбой дістає останню фляжку з живильною вологою. - Все рівно я йду до Кривого Джо - там мені чогось кращого наллють.
- Валяй, дурна людино.
І койот забирає фляжку. Довго дивиться ковбою в очі і повертає на шлях, звідки прийшла дурна людина. "У дикого койота і дурної людини схожі долі, та різні шляхи" - думає койот. "Невже так сильно голову припекло?!" - думає ковбой, не рухаючись з місця. На всяк випадок озирається назад - та на шляху вже нікого немає. Навіть койота. Зрештою, фляжки теж.
Ковбой рушає. Сонце сідає. Кривий Джо чекає люду, протираючи ганчір'ям кухлі. Койот ховається за каменюкою недалеко від місця рандеву, і похабненько рже з ковбоя. Койот п'є воду і радій такій вдалій роздачі. Все на своїх місцях.