Уже вечоріє, ховається сонце за хмару.
Рожеве проміння стихає, спиняє свій шал
В бавовні небес, щоб віддатися плинові марень,
Аж поки їх сон не здолає, уклавшись в їх шарм.
Є жінка маленька, живе у хрущовці-квартирі.
В кімнаті до шафи притулене ліжко вузьке.
Пора віддаватися шалу (уже вечоріє)
У мріях про щось недосяжне і дуже близьке.
У неї є книжка – уявна, написана часом,
Розкладена пам’ять по главах, довершений твір.
Редактор (сама) уже викреслив зайве (не ласе),
Залишивши найсоковитіших спогадів вир.
У книжці багато рефлексій, чуттєвих фантазій,
Смачні діалоги, інтимніше він грає роль.
Вона так вжилася у книгу, що не розрізняє,
Де в ролі вона ще, а де вже ліричний герой.
У ліжку вузькому по главах читається на ніч
Укладений в пам’яті твір. – А що далі? – Разом...
Стулишись плечима... Він кине десятки пристанищ...
До неї... мій рідний... І книга провалиться в сон.
Шановна, пані Антоніно. Дуже гарний задум. Але варто, як на мене для досконалості підшлівувати. Ну, осб наприклад. Оскільки проміння - це світло, то дієслово "стихає". А ще "пристанище" - "пристановище". З найкращими побажаннями.
Вдячна за поради, пані Тамаро. За задумом вірш повинен візуалізуватись, коли перед очима постає картина, а не слова, то стає зрозумілим, як це "проміння стихає"... тобто стає не таким активним.