Дорога, небо і степи... Степи...
Десь там стовби, он, прокололи хмару,
А звідти бризнув дощ. І літо ледь терпить,
Щоб біль не показать і не закрити зорі.
Лиш крик німий відпустить із громами...
Чи сміх тут за пов'язку підійде?
Та все морями... Все морями марить,
Немовби хтось їх в нього відбере!
І небо болить. Страшенно болюче небо,
Сколоте списами телефонних дзвінків
За номером, котрий давно уже стерли...
І розум за Ним вже не млів.
А справа вся в тім, що літу болить не вперше...
Цікаво, для чого у літа пам'ять?
Невже, щоб йому то боліло ще гірше,
Що зірки не навчились забуть..?
І кожного літа нагадують про це небу,
Яке і так лиє дощ із ран.
Обіцяють двадцять четверту спробу,
Щоб виравтися...
Хоч би й пораненою!
Розділити море на міліграми,
Прийняти настоянку зоряну...
Щоб зуміть... Хоч промовчати - прямо!
Про зоряний дощ. На протязі трьох хвилин.
27.07.11 23.48
"Серпень. Падали зорі.До мене звертались степи неозорі..." - пам*ятаєш з роману "Роксолана"? відразу пригадався цей віршований уривок. Якось прочиталось між строк і найшла така добра ностальгія....
Аліна Шевчук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00