Потемніло сонечко...
День усмішку стер...
У моєї донечки
хом*ячок помер.
Очки слізьми сповнені,
скінчене життя,
зайчиком під ковдрою
плеченьки тримтять...
Горе справжнє, тяжкеє,
горе на весь світ,
і не знаю, батько, я:
як тут захистить ?
Що, сказать - "Велика ти" ?
"Ні про що ридать" ?
Із обіймів випустить?
Може, настидать?
Може, треба так сказать:
"Це дрібниці, сміх,
в світі я не зможу сам
захистить усіх.
Та і ти, як виростеш,
можеш на шляху
стріти і немилості,
і біду лиху.
Треба перейти крізь те:
світ жорсткий і злий.
Плачучи, не виросте
паросток малий."
...не сказав ні слова я
з того, що хотів...
Бо відчулось, що твоя
щирість почуттів
Важливіша розуму...
Важча каяття...
Глибша за любов саму...
Лиш вона - життя.
Тож не буду я тобі,
донечко, повчать,
краще - сісти поряд, і
тихо обійнять...
