|
Пустка, а колись було село.
У садках було красою дивне,
Зникло, бур’янами поросло,
Бо попало у не перспективне
Щемко і так тяжко на душі
На село померле споглядати
Тут де породила сина мати,
Спогади лишились на межі.
Страшно коли мертву тишину
Відчуваєш наче у могилі
Із дитинства краєвиди милі
В заростях, гіркого, полину.
Гірко усвідомлювати те,
Що життя давно тут закінчилось.
Не пізнати, так усе змінилось
Навіть і садок не зацвіте.
Все що залишилось від села,
Спогадом тривожить аж до болю.
Це гніздо лелече на тополі
І духмяна річенька мала.
Здичавіле поле на межі,
Далі можна вгледіть асфальтівку,
Що вела когось, колись в домівку,
А тепер там звірі та вужі.
У середині сімдесятих років минулого століття рішенням партії та уряду була прийнята постанова про укрупнення господарств за рахунок малих сіл та хуторів , які оголошувалися не перспективними. Усяке будівництво у таких селах припиняли, тож люди були змушені кидати свої домівки та переселятися або до міста, або в інші села. До таких сіл було зараховане і село Вишеньки, що в Лохвицькому районі на Полтавщині. Після розвалу взагалі усіх колгоспів у 1991р. села в Україні почали зникати з катастрофічною швидкістю. З карти України щороку зникали 25 сіл тож кинутих, порослих бур’янами родючих земель і сіл, навіть і не злічити, бо господарювати на землі стало украй невигідно і збитково. Техніка і пальне дорогі, а вирощене подіти нікуди, хіба що спекулянтам за безцінь. Де ж таке є щоб молоко було дешевшим за воду? То ж поголів’я корів в Україні за п’ять років незалежності зменшилось у п’ятеро – з 24 до 5 мільйонів. Отож, таких сіл як Вишеньки, і не злічити - .НЕПЕРСПЕКТИВНІ.
Звідки узялася така традиція, хто її започаткував не знаю, але це не перший випадок у Лохвицькому районі коли в уже мертве село, в якому не залишилось навіть хат, з’їжджалися з усіх - усюд ті хто жив колись у цьому селі, або чий рід був звідси. Щорічно на першу Пречисту, у селах Богодарівка, Мехедівка, Баранівщина - храм. (споконвічна назва села Вишеньки - Баранівщина) ото ж 28 серпня, з ініціативи Івана Максимовича Ємця та Григорія Дем’яновича Ярмоленка була організована зустріч односельців. Вони розшукали та запросили на храм людей з усієї України і навіть із – за кордону. З ранку на те місце, де колись було село, а тепер лише дорога, обабіч якої чагарі та здичавілі садки, почали збиратися люди. Прибулих було більше двохсот. До присутніх звернувся Іван Максимович Ємець ( віршем ДО ЗЕМЛЯКІВ, якого я написав з нагоди цієї зустрічі)
На священній землі стоїмо, ми усі разом з вами,
Тут жили наші прадіди, наші батьки і діди.
Було славне село хліборобами і трударями,
Скільки ж часу пройшло? Скільки ж збігло , відтоді води?
Ми зібралися тут, дорогі, вшанувати могили,
Хто малу Батьківщину, з роками, забути не зміг,
Бо залишилось тут усе те, що так щиро любили,
В Баранівщині рідній одвічний, святий оберіг.
Ні дворів, а ні хат , вже й не видно їх за чагарями,
Наче цвинтар старий, бур’янами в окіл поросло,
Нас покликала пам’ять на зустріч, сюди з земляками
В наше любе з дитинства, колишнє, квітуче село
Посидим, вип’єм чарку, минуле своє пригадаєм,
Як жили, працювали, топтали босоніж росу.
І звичайно ж , що пісню, ми рАзом усі заспіваєм
І змахнемо гірку, та непрохану нами сльозу.
Пригадаємо, як прокидалось село рано з ранку,
У турботах, у клопотах – Боже, коли ж то було,
Як жили, працювали, любили, стрічали світанки,
Та минулось усе, билиною давно поросло.
А дослухатись, можна почути, що й досі витають
Поголосом, солодким, укрАїнські наші пісні,
І побачить як в поле, безтарки з рання поспішають,
Як курять димарі і горлають півні голосні.
Тож нехай наша пам’ять, в майбутньому, знову скликає,
Односельців у край, де лишились минуле й жалі,
Хай доріжка у серці, і в пам’яті не заростає
В рідний хутір, бо корінь у цій залишився землі.
Я вітаю усіх вас ласкаво і щиросердечно
Хто прибув на цю зустріч – низький вам краяни уклін
Знаю в душах у вас, і у ваших серцях безперечно,
Калатає схвильовано радість і смуток в сто дзвін.
Всього у нашому селі було 45дворів, продовжував Іван Максимович знаселенням близько 250 осіб,а на зустріч прибуло трохи більше двохсот за рахунок дітей, онуків, правнуків. Тож давайте і в майбутньому будемо зустрічатися на нашій бАтьківщині, щоб наші нащадки знали і пам’ятали, якого вони племені – роду. Не забувайте, що в серпні на першу Пречисту храм у Баранівщині тож приїжджайте на майбутній рік.
«На храм» у Вишеньки були запрошені і ми, колектив самодіяльного Народного фольклорного ансамблю «Пісенне джерело» Лохвицького РБК
І ось наш автобус звертає з асфальтівки, яка веде до колишнього села. Неподалік, поміж дерев та чагарників, видніється один – однісінький, уцілілий дах. Туди і прямуємо. Нашим очам відкривається дивна картина. Обабіч дороги сидять за, імпровізованими, столами люди і тут, і там, і ще он неподалік. Багато автомобілів. Підходимо до великого гурту людей біля воріт єдиної уцілілої хати і зразу ж до нас почали сходитись люди і зазвучали пісні про село, про землю, про любов, старовинні та сучасні. Усе що залишилось від села – це дорога та уціліла хата, а все, що залишилось від дворищ - це чагарі густо порослі бузиною, хмелем та чортополохом. Деякі дворища уже розорані, і ніщо не нагадує, що тут колись було житло. Ми з Іваном Максимовичем ідемо до того місця де колись була їхня хата. Раз поз - раз зупиняючись він згадує якісь епізоди, та я помічаю як затремтів його голос коли ми зупинились на зораному полі. Десь тут…Ледве вимовив втираючи сльозу. Щоб якось змінити тему запитую -А чим славне ваше село, Іване Максимовичу?
- Е…Баранівщину не раз відвідував Тарас Шевченко, а ось тут (показує на ріллю) стояла хата нашого славетного земляка, Героя Радянського Союзу Єрмака Павла Ілліча.
Ходімо я познайомлю тебе з цікавою людиною, теж гордістю нашого хутора, Лисенком Василем Павловичем, полковником у відставці. Він постійно проживає у Москві, але щорічно приїжджає на батьківщину до свого гнізда. Це його єдина уціліла хата і дворище . Привітавшись з Василем Павловичем я звертаю увагу на те, що він розмовляє чистою українською мовою - Я вдячний вам добрі люди, говорить він, що ви завітали на храм до мого двору.
. – Не забулася рідна мова? запитую. - Та хіба ж можливо забути те, що перейшло до тебе з молоком матері відповідає. Хіба ж можливо забути он той ліс, он ту берізку, ставок? Я коли під’їжджав до Лохвиці, то під серцем щось кольнуло, у Безсалах – перехопило дух, та так що і не дихнути. А коли звернув з траси до хутора та ступив на землю, то такі почуття охопили, що хоч плач тож я став на коліна і поцілував її рідненьку.
- Та й справді, додає Наташа Терещенко. - Я теж давненько не була тут, а сьогодні, коли вийшла з машини, та відчула такий п’янкий запах повітря, настояний на різнотрав’ї та оцей терпкий запах гіркого полину... Та для мене цей запах найдорожчий і найсолодший за все, бо це запах рідної хати, запах мого дитинства, це запах дорогої батьківщини.
Степура Явдоха Гаврилівна прибула на храм з дочкою Наталкою та онучкою Танею. Була ланковою, має державні нагороди – три ордени за багаторічну працю. Запитую Явдоху Гаврилівну, коли жилося краще – раніше чи тепер? - І зараз не солодко, та все ж краще, ніж тоді. Ось поглянь, скільки та яких автомобілів понаїжджало, подивись, як люди одягнені,
а на столах який достаток. А ми тоді працювали дуже тяжко . І за що? За «галочку», а що припаде на ту «галочку» - хтозна. А дітей треба кормить, одягать, научать. А спробуй не сплати податки (тебе ж ніхто не спитає, чи є у тебе гроші чи ні - плати!) тож і крали з поля буряки, картоплю, збіжжя, полову – та у Лохвицю на базар . Так і жили.
Бувало серед ночі будить бригадир усе село, і старих, і малих на погрузну буряка. І йшли мовчки, бо боялись розкрити рота, а ранком – на роботу, а дітям до школи за сім кілометрів у Безсали.
Тітко Явдохо, а пригадайте молоді роки – як відпочивали, як розважалися. Я чув про випадок, коли хлопці накидали корчів у двір дівчини, бо мати не пускала ту гуляти.
- так це ж було зі мною. А ще було: хлопці затягнуть на дах хвіртку чи ворота, або прив’яжуть кота чи собаку, за хвіст до дверей, якщо батьки не пускають дівку на вулицю. Був у нас гармоніст, правда з Безсал, а приходив у Баранівщину, бо у нас були кращі дівчата. Було виглядаємо на дорогу чи не йде – всі очі продивимось. Я грала на мандоліну, ще одна на бубон – і у баби Замулихи на колодках до півночі. Ось так і розважались.
-А у нашій хаті були досвітки, приєднується до розмови, племінник Явдохи Гаврилівни, дорослі розважаються, а ми з сестрою, виглядаємо з печі, а тоді зліземо і я починаю грати через папір, на гребінку немов на губній гармошці, а сестра співала частівки. За це ми отримували цукерки.
Проходжу ще раз дорогою, колишньою вулицею. Ось стоїть одинока берізка, а навпроти, у чиємусь дворі напівзруйнована криниця. Заглядаю і бачу, що там ще є вода. Ось похилилась стара груша, а далі – яблуні, вишні, сливи.
Я звертаю увагу на те, що на ріллі, метрів за двадцять від дороги, стоїть старий чоловік, а поряд з ним хлопчина років семи , напевне онук. Чоловік утирає сльозу і показує навколо рукою. Хлопчина ходить в зад - вперед, підійде до діда, притулиться до ноги і знову побіжить. А стояли вони на колишньому дідовому обійсті, від якого не залишилося і сліду.
Неподалік великого гурту людей помічаю чоловіка. Сидить на колоді, підперши сиву голову рукою, і дивиться кудись у далину. Привітавшись підхожу ближче, звертаюся - Чому сумуєте? Свято ж! –Еге ж, свято. Та от болить душа коли дивишся на оцю пустку. А яка була он там ферма, а скільки в ній було овець. Гай – гай та куди ж воно все поділося? Та тут така земля, що кращої, мабуть, ніде немає їй Богу, уткнеш палку і виростуть груші. А яке тут чисте повітря. Он бачиш ліс? Отам коло лісу цвинтар, могили дідів та батьків наших. Святе ж місце, а ні дороги ні стежини туди немає. Махнув рукою та й замовк.
А тим часом, за ( столами), заспівали: «Зеленеє жито зелене, хорошії гості у мене» Приєднуюсь і я до співаючих, підійшли і мої товариші, і полинули над полями пісні сумні і веселі, російські та українські.
Євген Уткін.
ID:
339610
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.05.2012 19:36:02
© дата внесення змiн: 15.02.2015 14:09:26
автор: євген уткін
Вкажіть причину вашої скарги
|
