Цього літа для України важлива дата – 21 рік незалежності, повноліття за всіма нормами. Який довгий шлях подолав народ здобуваючи її. Починаючи розпадом Галицько-Волинського князівства у середині ХІV століття і аж до 1991 року йшла ця боротьба. Під крики голодуючих студентів у жовтні 1990 мала б зародитися нова свідомість вільного народу. Першого грудня 1991 українці сказали «Так» незалежності і світ нас підтримав. Не все так просто як ми звикли думати, боротьба триває і досі.
Щоб не від кого не бути залежним – треба кожен день відстоювати це, але, нажаль, це роблять не всі. Що робити українцям коли навіть їхня влада не має національної свідомості, хіба вони заслуговують на президента для якого українська мова – це майже екзотика? І ця людина представляє нас на світовій арені. Складається враження що йдеться мова про національну меншину сусідньої держави, з якою чомусь дуже треба знайти спільну мову. Та мову вони уже знайшли, але свою стабільно втрачають. Лише 5 – 10 відсотків населення спілкується державною мовою та і ті через те, що ці знання дають їм хліб. Де сьогоднішні співці національних інтересів? Заховалися десь далеко за лаштунками безладу та байдужості. А в нас говорять тільки про покращення життєвого рівня, так і до комунізму не далеко, але для простих людей він ніколи не настане: сліпі, глухі, німі – вони тільки відчувають свою зайвість та меншовартість перед тими, хто підтримує філософію гасла: «Гроші вирішують все». А що можуть вирішити якісь папірці перед відсутністю розуму, любові, поваги, пошани і не важливо червоний чи зелений, чи ще інший їхній колір. Я погоджуюсь що вони допоможуть це приховати, але самого себе не обдуриш, але для чого дурити, якщо у таких людей голос совісті не лише не шепоче, а вже спить летаргійним сном і мало надії на пробудження. Ми чужі у себе вдома. Від чого ж ми незалежні 21 рік?
Нам створили умови, але ми, нажаль, ними не користуємося, напевно, втомилися боротися. Треба не критикувати на лавці з насінням соняшника всю дійсність, а почати займатися собою. Звісно, не всі здатні здобути правову освіту і в змозі слідкувати за тим що подають з екрану телевізора, щедро приправленим макаронними виробами. Ось така кухня життя сьогоденної України. Що робити і хто винен? Відповідь проста: ми і наша байдужість. Вільна людина не живе за принципом «моя хата з краю», а дбає про добробут рідних і близьких і прагне до того щоб допомогти ще багатьом, навіть незнайомцям. Наша сила в дружбі, життя для своєї користі – егоїзм. Закликаю вас зібрати до купи свою національну свідомість і не ховати її та нарешті вирішити що з нею робити. Один у полі воїн, якщо згуртує інших навколо себе. Повір у свої сили. Ти - уже не гвинтик у машині неіснуючого комунізму. Ти - особистість, то і поводь себе як особистість. Наша мета – наше майбутнє і без тебе ми його не побачимо.
Коли я хотіла прочитати цей твір на поетичному вечорі, то мене "зацитькали", розкритикували ще зверху з точки зору всяких там літературних тонкощів, мов не провокуй сама знаєш кого і не підставляй інших. Так цей твір пролежав рік, поки я не змінила "20" на "21" і не дописала кілька фраз. Мої знайомі ніколи, мабуть, цього не прочитають. Тож залишаю це есе-звернення для тих, кому просто вистачить терпіння його дочитати. Дякую за увагу, панове патріоти!
Дуже приємно, що ви, молода дівчина, так щіро вболіваєте за рідну мову.
Щодо незалежності - вона була не виборена
народом, а подарована зверху, тому й не має тієї ціни як у іншіх.
З повагою,
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук, є істина і у Ваших словах, але боротьба теж була, без сумніву.
это правильно, что надо делать мир таким, каким его хочешь видеть, делать его вокруг себя самому
а что касается украинского языка... так его же не навяжешь. его можно только пропагандировать. видел на ютубе, как одна русская девчёнка просила перевести ей песнб Вакарчука "...така як ти - один лиш раз на все життя..." Вот эта девочка скоро сама выучит украинский язык и спасибо за это надо сказать Святославу, а не нашему правительству
то есть один человек может сделать много больше, нежели все институты власти, вот только тех, кто что-то делает, - их единицы.
оставшаяся масса просто потребляет и эту массу ничем не расшевелить, кроме как если бросить в неё огромный булыжник. но и после этого серая масса быстро успокоится. нет у нашего населения гражданского самосознания. нет у нас народа. населенцы.
что делать?
или мотать отсюда,
или не перейматься и делать здесь свой мир вокруг себя.
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Влада у нас без ніякої користі і це факт. Якщо українську мову не можна пропагувати і це вибір кожного, знати її чи не знати, то хоч якого біса її пригноблювати, російську у нас же ніхто не заперечує, не справедливо. А втекти зі своєї батьківщини і не подумаю, але б хотіла переїхати до Львова - це хоч європейське місто і справжні українці там живуть у підвищеній концентрації
дуже актуально, емоційно, така наша сувора дійсність, вдало відмічена сама суть проблеми і шляхи її вирішення, щоправда, дуже жаль, що цей твір не викликав широкого резонансу серед тих же поетів хоча б, що вже говорити про простий "темний" малоосвічений люд!
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Взагалі-то, вже підмічено що вірші читають більше, тому що їх швидше читати, а прозу, надіюсь я не права,просто довше читати і не у всіх вистачає терпіння, ось у чому секрет того, що це оповідання не таке вже й читане.
Хороша праця Думаю, нам потрібно саме таких патріотів. Я підтримую вас і повністю згідна з виложеною думкою у творі. Я за добробут України, за нову Україну.
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую, спасибі що Ви є, Україні потрібні свідомі люди