Я люблю сніг... Не важливо який. Чи він буде перший осіньо-зимовий, чи другий- зимово-весняний. Чи він буде чистий як перша та невинна дівоча ніч. Чи він буде перемішаний із землею та пилом так, що не можна й розібрати що то лежить. Чи він буде йти крупою, й снігом його тоді не назвеш. Чи він буде йти маленькими пухнастими сніжинками і з захватом маленькі діти будуть спостерігати за їхнім танцем. Я люблю сніг...
Я люблю сніг через те, що він нагадує тебе!
Ти! Це ти зробив моє біле чисто-пухнасте маленьке житя у того звіра, що перемішаний пилом та темною грязюкою... Це через тебе я не живу, а існую , коли снігу немає і все стоїть холодне, голодне і заледеніле. Так, заледеніле, як і частина тебе- твоє серце. Адже воно з гарячого, люблячого, невпинно рухаючого стало холодним і твердим, немов отой замерзлий кусень піска, чорної землі та ще чорнішого снігу, який валяється при дорозі і чекає коли ж прийдуть дорожники і приберуть його. Тим дорожником буде твоя наступна дівчина, яка відігріє, надіюсь, отой кусень, що в тебе в грудях. То буде інша, а не я. Тому що я люблю сніг, а не заледеніле серце. Чуєш? Я люблю сніг! Сніг! І не важливо який...
