Лежить, хропить, немов конає
Холоне кров і закипає.
Посохли губи від розпуки,
Бо третій день він терпить муки –
В запій зайшов чомусь мужчина.
Втекли і діти, і дружина.
Сидить над ним лиш стара мати.
Боїться вийти вона з хати,
Бо знає, бідна, добре знає,
Що син десь пляшечку ховає.
І знов нап’ється, як скотина
Її пропащая дитина.
Життя на марно витрачає.
Піднявся з ліжка – знов шукає.
Отрути мусить ще напитись,
Бажає, хоче похмилитись.
А мати молить, – “Синку, досить!”
Та він, як завжди, чарку просить.
Паде на землю, на коліна,
Тече вже з рота в нього піна.
Самий з собою, наче в битві.
Складає руки, як в молитві
– Будь ласка, матінко, налий,
Один-однісінький, малий.
Не буду більше. Обіцяю!
Хіба не бачиш, що вмираю?
А вона плаче, але лиє
І серце материнське виє.
Сльоза солона тихо рине,
Від того, що дитина гине.
Він випив швидко і заснув,
У п’яні сни свої пірнув.
А що вона – нещасна мати –
Не може бідолашна спати.
Ночами слухає чи дише
І Бога молить, – “Най полише
Мій син горілку оковиту,
Мене утішить горем вбиту.
Нехай він спиниться на цім
Й веселий сміх вернеться в дім.
Щоб жили далі без тривог.”
Але чи чує її Бог?
))
