І знову не лишилось якось часу.
І знову завтра вранці прокидатись.
І знову масово іти у сіру масу.
І знову, знову в чиїсь ігри гратись.
І знову вірити у те, що буде завтра.
І знову перти вперто до мети.
І хоч ви кулемет на всіх направте,
Нам страшно стане, але будем йти.
І знов розгледіти у собі унікальність,
Повірити у культ самого себе.
І знову наплювати на реальність,
І знову-знов! Дзвонити знов до тебе.
Усе циклічно. Все геометрично.
Прожити те, що було вже під сонцем.
І ніч навіє думку прагматичну,
Що я знов почуваюсь незнайомцем
У цьому світі, де усе вже було.
І знову не прийняти, що я копія.
Прочистити свідомість від намулу,
Себе у власну пастку знов закопую.
І знов розчаруватися і плакати.
Чи стомлено стулити тонкі вії.
І знов проснутись і комусь підтакати.
"Себе покажу потім, як відкрию"...
І я не вірю в щастя довговічне,
А лиш в маленькі радості життя,
Я вірю ще в усміхнене обличчя.
І знаю про наївне забуття.
Вони прийдуть. Навідуються часто.
Але так само запросто зникають.
Ну... та й нічого. Може й будем разом.
Усе збувається, якщо не побажаю.
P.S. все сбудется, главное - расхотеть.
