Буває по-різному…
Один мій друг точно знав:
Любов – це фонетика.
Невпинна вібрація язика,
яка переростає у звук ррр…
Крапочка літери [і> захована за щокою.
Чергування шуму і тиші,
тиші і шуму…
Легке божевілля.
Своєрідний дисонанс.
Один мій друг надто любив фонеми.
Вони виповзали із середини
і залишались десь на кінчику язика.
Були його силою та змістом…
Могло б скластись по-іншому.
Тільки хто знайде в собі сили переписати сюжет?
Коли мій друг навчився бути глибоким,
його назвали аутистом
А він всього лиш вірив у звук більше,
ніж у саму людину.
А він всього лиш ніс в собі щось,
що з’явилось за мільйон років до світла.
А він всього лиш знав напевне:
Любов – це коли нікого немає.
Любов – це коли тебе нема.
Останній рядок наводить на думку, що любов це щось зовсім інше))але це мабуть діло кожної крейзанутої уяви зокрема . Задум сподобався, виконання на 4 з 5..не даром ж Ілюзія в мене в друзях)натхнення!
Любов – це фонетика.
Невпинна вібрація язика,
яка переростає у звук ррр…
Крапочка літери [і> захована за щокою.
ІлюзіЯ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
якраз недавно читала деякі твої вірші))).
Цей "стіх" - мізерна спроба зрозуміти внутрішній світ людини-аутиста. Може і не дуже вдала.
Дякую