Із - за стодоли визирнув світанок,
веселий промінь мило дарував.
Туман ранковий вкотре наостанок,
у буйнотрав'ї квіти вишивав.
Сова ховалась блудниця в діброві,
у нетрі дикі сутінки вела.
Назустріч нашій скупаній любові,
Лебідка біла в човнику пливла.
В гаю Зозулька сива закувала,
тулила в небо сонячну блакить.
Роки в майбуття наші рахувала.
Замовкла враз. І то на мить.
Зібрав Густар проміннячко у кринку,
вмивав в росі в долині серпантин.
Підняв веселку сонячну на спинку,
і кинув в річку, ніжно через тин.
Цнота безмежно Душу полонила,
ступила навстріч з гаю на моріг.
Нам дарувала сонячні вітрила:
З веселки перли кинула до ніг.
Тримав тебе закохану за руку,
в жменях дарунок Божий цілував.
Затихло все, ні шороху, ні звуку.
Зорів в любові тишу зберігав!
гарно, така жіноча лірика, а по чоловічому 