«Вічність ховається у краплях прозорої води» - Ярослав часто згадував ці слова, які вона промовила у той похмурий день. Йому так подобались її діловита манера розводити руками і вказувати на його помилки. Зараз же він сидить у занедбаному батьківському будинку за містом і згадує, як колись, п’ять років тому, вона голосно сміялася і закривала йому очі долонями, а він цілував її руки, чоло і губи…
Гуркіт машин за вікном заповнювали увесь простір кімнати. Дівчина у рожевому светрі сиділа на підлозі й розглядала блискітки на шпалерах. Сонце сідало. Його сонні промені пробивались крізь шибку вікна і легко, мов пір’я, падало на стіну. «Коли вже я її домалюю?» - запитувала сама себе Валерія, кидаючи короткі погляди на недописану картину. Ще один день закінчився. Ще одна ніч попереду. Вона нарахувала уже тисячі ночей і днів без нього, але не плакала – просто жила.
Кожного дня він писав листи до друга, що жив у іншому місті. Вночі підробляв таксистом. Ярослав складав гроші на поїздку за кордон. Чомусь йому завжди здавалось, що тільки там він знайде спасіння від самотності. Адже там його ніхто не чекає, ніхто не знає. Стільки можливостей попереду, стільки нових знайомств, можливо нове кохання?
Раніше у неї було коротке біляве волосся, а зараз вона стала палкою брюнеткою. Її стиль обмежувався декількома джинсами і належних до них майками та кросівками. Якби хтось із знайомих побачив це дівча на вулиці, то ніколи б не впізнав. Адже тоді вона була молода студентка у діловому вигляді, в окулярах, а зараз що? Їй уже 25, а вона ще й досі не заміжня і виглядає, як сімнадцятирічна.
Він зібрав речі у валізу. Їх вийшло не багато. Продав усе, що тільки мав із нажитого за життя і поїхав у аеропорт. Дорогою його серце калатало, як навіжене. Ярослав не знав, що з ним. Йому уже було хотілось звернутись до лікаря, але передумав. Через декілька годин його літак приземлився. Ніч і свіже повітря – це перше, що вдарило у його свідомість.
Валерія вибігла з під’їзду у пошуках натхнення. Вона брела темними вуличками і потроху прийшла до пляжу. Шум океану подобався їй. Дівчина сіла на холодний пісок і почала вдивлятися у хвилі неспокійної, живої стихії.
Зловивши таксі, Ярослав попросив привезти його у найгарніше місце, де можна помилуватись краєвидом і залишитись на одинці із думками. Таксист виявився дуже привітним і зрозумівши своє завдання повіз Ярослава на пляж.
Вона почула чиїсь кроки за спиною. Обережно розвернулась і побачила, що неподалік від неї на піску вмостився якийсь чоловік. З вигляду йому уже було далеко за 35. Дівчина помахала рукою йому і у відповідь почула врівноважене «Доброї ночі, пані.» Їй здалось, що вона його знає – голос виявився дуже знайомим, але вона не надала цьому значення.
- Що Ви робите так пізно тут на пляжі? Молодій дівчині не гоже прогулюватись нічним містом одній – це небезпечно. – сказав їй голос мужчини, що сидів уже біля неї.
- Я нічого не боюсь. Я звикла. Ви не тутешній? – глянула на нього Валерія, але не змогла роздивитись обличчя.
- Так, сьогодні приїхав. Вирішив змінити життя…
- Колись я також приїхала сюди із цією ж метою.
- І як? Вдалось?
- Так, але я не в захваті. Хоча, я ні про що не шкодую. Ще декілька тисяч днів та ночей і я буду спокійна.
- Тобто? Я не розумію… Ви ж не можете рахувати постійно дні і ночі – це наче вічність… Це важко.
- Знаєте, вічність ховається у краплях прозорої води. – вона піднялась і пішла геть.
Ярослав посидів хвилин зо дві, а коли обернувся дівчини уже ніде не було. Наступні кілька днів він не міг спати. Невже вона? Не схожа, але ці слова…
Потім кожного вечора він приходив на пляж і чекав на неї, але дівчина не з'являлась. Через місяць він уже змирився з усім і вирішив займатись звичною справою – підробляти в таксі.
Однієї ночі йому надійшов виклик і він відправився за вказаною адресою. Будинок був десятиповерховим. Ярославу здавалось, що у тих квартирах живуть лише люди з великим достатком. Буквально через хвилину з відти вибігла дівчина. Він упізнав її – це була вона. Невже вона живе тут? Хто вона?
Після тієї ночі Валерія закінчила свою картину. Її думки були вільні й тому, вирішила поїхати туди, звідки п’ять років назад тікала не звертаючи ні на що. Купила білет на літак і уже наступної ночі вона повинна була вилітати.
Біля дому її чекало викликане нею таксі. Наближаючись до нього, вона побачила водія і оторопіла – Ярослав. Він вийшов з машини і вони стояли декілька хвилин мовчки дивившись одне на одного.
- Ти змінилась.
- А ти постарів.
- Зайдемо вип’ємо чаю?
- Ходімо.
