Зависло затишшя в природі,
Немов би очікує щось.
Та я не суджу по погоді,
Що в серці моїм відбулось.
І ніби зими вже немає,
Весни ще пора не прийшла,
А серце чогось все чекає.
Ну що ж його так дошкуля?
Чи, може, вже сонця замало,
Чи співу пташок ще не чуть?
Мене ти тривожиш зухвало..
Неспокій... Та в чом його суть?
Чого тобі треба, маленьке?
Не можеш спокійно ти жить..
Моє золоте ти, серденько,
Шалено ти можеш любить.
Давно відцвіли вже левкої,
А проліски ще не цвітуть.
Та ти все ж живеш в непокої:
Його так й не можеш забуть...
Наше бедное сердце всегда чутко реагирует на все
перемены: и в погоде, и в природе, на людское горе
и безответную любовь...Музыка усиливает это
впечатление!
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш - немов щира мелодійна пісня - ллється з глибини душі.Відчуваються нотки суму, та інакше не може і бути, бо таке вже воно є, це СЕРЦЕ, - раниме , чуйне, неспокійне .А якщо ти ще й творча людина, - то, тим паче, встократ глибше сприймаєш усі переживання і події.Красивий, Надю, і Ваш вірш,красиве і Ваше неспокійне чуле серце, яке чекає чогось незвичайного...
Н-А-Д-І-Я відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
