Там, за Доном, за Ростовом ворона летіла,
запримітила поживу на звалищі, сіла.
Не поживу, не забаву - гетьманські клейноди.
Кинув злодій, як непотріб, дарунок народу.
Позліталося на каркіт вороння спяніле:
"В Україну, в Україну, свіжина наспіла!
Будем панство чорногузе там бенкетувати,
хоче волю і державу в одне поєднати
нарід лютий. А де влада вище правди стала
там бо братія дзьобата ще не бідувала."
......
Слід за сонцем стара гава прямувала зграю
тай каркала про воло́ду молодого краю.
.....
Мізерія перша
Не був він першим в плодови́тої жони́,
Та Бог із ним, і з їхньою сім’єю -
Обдарува́ла всіх своїх мужів крильми́,
Та не у всіх полі́т був над земле́ю.
А він припав, до зблідлої душі́
Розкі́шної неві́сти, і по то́му,
На мить, в горо́ді ма́льви розцвіли́,
Небе́с розвівши віковічну вто́му.
І люд, з візка́ми, здивува́в світи́.
Ступа́ли кро́ки, не в пітьму́, нові́тні.
Надією напо́внені були́
Зі скринь вітри́ла, на́ші, запові́тні.
І я там був, і мед надпи́в,
І друзі із колін привста́ли.
Напра́вду, хи́тро ба́тько його́ зшив,
Бо шви ніко́ли не тріща́ли.
Мізерія друга
З-під гри́фу, на тає́мнім повідку́.
На ньому і тримався до́вгі ро́ки.
Вливав в роди́ну - золоті́ пото́ки,
А в біома́су - про́повідь глевку.
Стиліст стара́вся, так сказать, твори́в.
Мішо́к за нами впе́рто волочи́вся.
І шлях до правди раз-у-раз крови́вся,
І він, у кро́ві ру́ченьки вмочив.
Мізерія третя
Перед польо́том вилили пальне́.
Вантаж маха́нням я́вно не підняти.
Та він злеті́в, підхо́плений людьми́,
І зно́ву сонце зазирну́ло в хату.
Не збудува́ти з помсти й зло́сті дім.
Ще гірше з тим кілко́м у серці жи́ти.
Був по́ступ пра́ведним його, у тім -
Одни́м добро́м лука́вих не скори́ти.
Не дав бага́то, багатьо́м.
Сховав і у́рок за спино́ю.
Та плюнути він дав сповна́,
щоб не дави́лися слюно́ю.
Тепе́р він - а́томом, і все ж,
блисну́в межи́ свойо́го ро́ду.
А де ж заплі́чники? Гризуть
скоцю́блений хребет наро́ду.
Свобо́да ви́бору даро́вана раба́м -
свобода вибору нови́х царі́в, не бі́льше.
Неві́глас-раб вовік не здви́гне храм,
в якому гідність над месі́ями вищі́ше.
Мізерія четверта
Звитя́жне і́м’я, порохна́вий дух,
Мізе́рія захла́нного іу́ди.
Його́, і ста́до кровососних мух,
І "йо́лки", супроводжували всю́ди:
То у вінку́ на го́лову впаду́ть,
То сві́ту на гане́бну сла́ву
дітей поби́тих під гілки́ вкладу́ть,
То з-за зубі́в вискакують лука́во.
В обі́йми брав завжди́ воро́жий тиск,
Ру́бав і пра́ведне корі́ння.
Сподо́бив він на чі́льне мі́сце - зиск,
Свобо́ду ж - не низьке́ терпі́ння.
Не кланявся ні пра́вді, ні волхва́м,
А бив твердим чоло́м, в стіну́ облу́ди.
Він Бога, з грі́шми, у мішку́ трима́в,
Щоб той не зми́лувавсь на лю́ди.
Такі́ безкро́вно не іду́ть
на жаль, такі ідуть безславно.
Таки́м, з осики кіл заб"ють
народом ви́тесаний вправно.
.......
Коли, злеті́вши, ти знева́жиш люд,
зіпре́шся на чужи́х в важку хвили́ну -
зігне́ться ма́ти, сплю́не Божий суд,
і ти згори́ш, до со́того колі́на.
Мізерія п"ята.
Перед воро́тами Петра
присі́в не цар, а пропові́дник,
гряду́щих ге́тьманів розві́дник,
небесну сотню проводжав.
За Херсонес він не трима́вся,
в елеях інших омивався,
і не тонув і не спливав.
Сумній вдові не приглянувся,
хоча́, як міг над нею гну́вся,
і всім охочим дозволяв,
насупивши безброві брови,
її "любити" без любови,
тай бурмоті́в на весь цей гвалт.
Мізерія шоста.
Не день один він готува́вся,
до тро́ну вправно наближа́вся,
глязу́р мішаючи в котлі́.
(Він був ісповнений надії
лиш розрахунок, а не мрії,
тьмяни́ли зві́зди на кремлі́.
Їх блиск лихий, холодний-вра́жий,
на нашу шальку силу ва́жив,
гостри́в приту́плені шаблі́.
І запалало світом, степом,
услід за київським вертепом,
під дзвін кремлівської брехні.)
.....
Ледь припорошений, в зелі́,
стояв він твердо на землі
бульдозером упра́вно пра́вив,
виважував із стін держави
приволзькі брусики гнилі.
....
(До слова, що за дивна сила,
не цар, не хан, не "вороти́ла" -
земля́ завжди́ наро́д кріпи́ла,
ним удобря́ла, йго́ роди́ла,
і гнула, кла́няла собі́.
А в час неправди - не трухою,
не плоттю дряблою, старою -
живильним тілом молодим
насичувалась, щоб навчити
нащадків, як у мирі жити,
і в злагоді до неї буть...)
.....
Отож, за на́рід він трима́вся,
метикувати не цурався
прямуючи на ворогів.
Бо придніпровська чо́рна бри́́ла
не тільки кріпаків ростила,
і кучеряві з неї йшли.
Хіба навчить лиха́ година
із малку лупленого сина,
а не уче́ного, як слід,
збороти вправно вражий гніт?
Не буде соромно батькам
таку дитину в світ пустити
про славний рід оповістити
та прислужити землякам.
..........
Мізерія сьома
Ликуй Віннице славна
Прислужилась і ти.
грудень 2013 - лютий 2014.
ID:
494348
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.04.2014 10:37:27
© дата внесення змiн: 13.12.2017 12:57:19
автор: Андрій Чернівець
Вкажіть причину вашої скарги
|
Классно 
