|
На нашій вулиці більше року пусткою стояла хата покійної бабці Оришки, у якої не виявилося спадкоємців.
Одного ранку, йдучи з друзями купатись на річку, ми помітили, що з димаря тієї хатини в’ється легкий димок.
Стало якось моторошно, можливо, то бабусина душа навідалась до свого земного обійстя? Ми зупинились трохи поодаль і продовжували крадькома спостерігати за тим по-двір’ям.
Раптом старі двері зі скрипом розчинились і на порозі виникло дивне видіння в вигляді молодої дівчини, може років на три старшої від нас. Її шкіра була такою білою, аж ніби світилась зсередини, а розпущене хвилясте волосся сяяло на сонці, неначе вогнистий водопад, бо воно мало рідкісний яскраво-медовий відтінок. Очі також були незви-чайні: великі, променисто-зелені, ніби прозорі стиглі вино-градинки. Їі ністільки не псувало симпатичне ластовиннячко на насику та щічках і напрочуд пасувала світло-зелена легка сукня.
Я, нещодавно прочитавши «Лісову пісню» Лесі Украї-нки, прошепотіла:
– Та це ж Мавка лісова! Саме такою я її собі уявляла, тільки що волосся не зелене… Але ж воно таке гарне!
Дівчина розчісувала довге волосся якоюсь небаченою тоді щіткою з ручкою та люстерком назовні. Потім вправно заплела товсту косу, яку майже двічі закрутила віночком навколо голівки, закріпивши шпильками, і ніби враз подо-рослішавши, перетворилась на чарівну молодичку.
Диво продовжувалось. Розправивши руки, наче крила, дівчина раптом легко зіскочила з ганку і закружляла по споришевому килиму великого двору в чудернацькому танці. Здавалось, що маленькі босі ніжки не торкаються землі, вона немов літала по зеленому подвір’ю.
– Женю! Де ти там? – почувся молодий чоловічий го-лос, і на ганок вийшов юнак, теж рудий, але з темнішим відтінком, та з мужніми рисами приємного обличчя.
Побачивши той танок на спориші, радісно засміявся, підбіг до рудої чарівниці, підхопив її на руки і поніс до хатини, цілуючи її розчервоніле личко.
Ми, ледь отямившись від здивування, побігли по домівках, аби хоч щось про них довідатись.
Мама не захотіла нічого мені розповідати і суворо заборонила навіть підходити до того двору. Та, звичайно, скоро ми про все дізнались.
Дивно, але хлопця також звали Женею. Ця юна руда пара не могла не привернути до себе загальної уваги. А їхнє палке кохання зворушило навіть найсуворіших наших жіночок, котрі намагались їм хоч чимось допомогти: хто принесе глечик молока, хто трохи яєць, картопельки, а то і декілька вареників в горнятку, чи теплих пиріжечків з вишнями.
Молода Женя дуже ніяковіла, відмовляючись від тих гостинців, бо їм нічим було віддячити людям. Євген тільки-но влаштувався десь на роботу. Та сусідки залишали харчі на ганку, бідкаючись:
– Вони ж зовсім ще діти! І господарства ніякого немає, як же вони проживуть?
Якраз на ту пору, почали дозрівати перші плоди на величезній старій абрикосі, що росла біля хати бабусі Оришки. Вночі здійнявся вітер, і вони градом посипались на дах та подвір’я. Вранці, вийшовши з хати, Женя не впізнала свого двору: зелений килим був рясно розцвічений жовто-гарячими духмяними абрикосами. Дитячій радості Жені не було меж. Вона їла їх і не могла наїстись. Мабуть, на її ба-тьківщині не росли ці звичні для нас фрукти. Здається, тоді вони харчувались виключно абрикосами. Женя пригощала ними всіх сусідів та дітлахів, і сердилась, коли хтось випадково наступав на них ногами.
Потроху освоївшись, вона розповіла сусідам таку історію: Євген виріс у дитячому будинку, а сама вона була із заможної родини кадрового військового, і було їй всього шістнадцять років.
Покохавши один одного до нестями, вони не знайшли порозуміння у батьків дівчини, які категорично заборонили їй зустрічатися з «дитдомівцем».
В розпачі, молоді закохані вирішили втекти якомога далі від дому. Женя продала свої прикраси, подаровані батьками та родичами, а Євген вже тоді працював і мав деякі заощадження.
Прихопивши найнеобхідніше, придбали квитки на потяг, який відправлявся першим з ранку. Сталося так, що їх супутником в купе виявився наш сусіда дядько Микола. Познайомившись із молодою та симпатичною парочкою, запропонував їм зупинитися в нашому мальовничому робітничому селищі, де можна було знайти роботу, а головне, стояла пусткою, нікому не потрібна, ще зовсім міцна хата покійної бабці Оришки.
Закоханим сподобалась дядькова пропозиція. Так вони потрапили на нашу вулицю.Дядько Микола допоміг полагодити стару покрівлю, навчив їх розпалювати пічку, бо вони, міські жителі, нічого не тямили в сільському побуті.
Жені виявилися дуже веселими та компанійськими. Дуже скоро їхнє подвір’я стало ніби центром відпочинку для нашої молоді, що під вечір сходились і сідали на стовбур величезного старого дерева, поваленого бурею, сухим гіллям якого, молодята топили пічку. Юнак виносив на ганок патефона та декілька платівок, і починались танці.
Женя напрочуд гарно танцювала і охоче вчила всіх бажаючих, навіть нас, ще не дорослих дівчаток.
Сама ж вона тими вечорами була, наче казкова русалка. Струнка та тендітна, одягнувши якесь незвичайне, створене власними руками вбрання з легкої світлої матерії, заколовши на плечі живою жовтою трояндою великий газовий шарф, розпускала своє чудове волосся, яке сягало їй нижче пояса, переливаючись у місячному світлі. А коли вони вдвох з Євгеном танцювали танго чи вальс, яке то було захоплююче видовище!
Та все хороше, на жаль, колись закінчується.
Одного недільного ранку, патріархальну тишу нашої вулиці порушив гуркіт мотору. Здіймаючи хмари пилу, повз нас повільно проїхав сірий легковий автомобіль і зупинився біля двору, де жили наші молодята.
З автомобіля майже вистрибнув високий худорлявий військовий з якимось неприродно червоним та злим обличчям. Потім незграбно вибралась маленька кругленька жіночка в якомусь чудернацькому капелюшку, в дорогому, небаченому в наших краях, вбранні, обвішана коштовними прикрасами, наче новорічна ялинка. Вона була бліда, з червоними, заплаканими очима.
Жені, взявшись за руки, вийшли назустріч, з білими, мов стіни хатини, обличчями.
Чоловік, підскочивши до них, рвучко схопив дівчину за руку, штовхнувши юнака в груди так, що той, від не сподіванки, ледве не впав. Витягнувши дівчину за ворота, майже бігцем повернувся назад і заволав щосили:
– Я тебе попереджав, негіднику, голодранцю, щоб ти і близько не підходив до нашої дитини, а ти що накоїв? Тепер тобі кінець!
Нервовим рухом вихопив з кобури пістолета і почав наводити на хлопця.
Той не зрушив з місця, тільки обличчя його якось потемнішало, і він тихо промовив:
– Вбивайте! Все одно, без неї не зможу жити.
Чоловік зводив курок. І раптом, наче руда блискавка, промайнула перед нашими очима. Високий, дзвінкий голос. ніби розрізав мертву тишу:
– Таточку, не треба! Зупинись, благаю! – то Женя зі своїм розпущеним волоссям кинулась на груди, закривши коханого, і саме в ту мить пролунав постріл.
Звідусіль до двору збігались на допомогу люди, та було вже занадто пізно. Поволі, розмикаючи останні обійми, дівчина сповзала на землю.
Євген ще не зрозумів, що сталось, кликав її, цілував, намагався підвести, зрештою, впав на її тіло, здригаючись від німого ридання.
З якимось нелюдським, жалібним криком, ніби поранена чайка, впала на землю мати.
Озвірілий військовий, здається нічого не розумів і не бачив, крім свого ворога. Пелена червоного туману застиляла йому зір і розум. Він знову намагався поцілити в похилену голову вбитого горем юнака, та два дужих парубки, непомітно підкравшись, вибили пістолет та міцно скрутили паском руки військового за спиною.
– Лікаря! Лікаря! – кричала мати.
Та де було взяти у нас того лікаря? Телефону ні в кого не було, швидкої допомоги також не було тоді в нашій лікарні. Побігли до єдиного медика, що жив неподалік, ветеринара. Послухавши пульс, заглянувши у вічі дівчині, він сумно схилив голову, знявши капелюха.
Всі навколо тихо хлипали. Голосила тільки мати, сидячи на траві, рвучи на голові волосся, таке ж руде, як у дочки. На зеленій траві, розметавши яскраві коси, лежала, як жива, наша сонячна Женя. Тільки вуста її вперше нам не посміхались.
Хтось велосипедом поїхав до центру, і скоро з’явилась міліція та лікарі. Всю сім’ю забрали і більше ми їх не бачили.
Бабина хата, з часом, почала розвалюватись. Хтось повитягував вікна, двері, розібрали стару покрівлю, і хата ніби світила ребрами стропил. Тільки цвіли біля дороги у високій траві руді тигрові лілеї, яскраві та ніжні, мов та сонячна дівчина. Вони нагадували людям про давню жахливу подію, і проходячи повз здичавілий двір, кожен швиденько хрестився.
Нас розкидала доля по світах. Та якось, навідавшись до своєї малої батьківщини, я почула від людей, що колись з’явився на тому подвір’ї ще не старий, але вже зовсім сивий чоловік. Поклав біля ганку букет жовтих троянд, потім довго сидів похиливши голову.
Нарешті хтось упізнав у ньому Євгена. Здавалось, за якісь десять років він постарішав на ціле життя.
Дядько Микола запросив його до себе, щоб трохи пригостити , але Євген нічого не захотів їсти, тільки попрохав кухоль води.
Напившись, розповів, що батько Євгенії, отямившись та зрозумівши, що накоїв, збожеволів, а мати померла від серцевого нападу. Євген завербувався на Крайню Північ, де працював і жив самотньо, бо так і не зміг забути свою кохану Женю. Мабуть, від постійної туги тяжко захворів, і приїхав попрощатись з цим місцем, де був колись щасливим єдиний раз в своєму невдалому житті.
На прощання сказав, що не довго йому залишилось жити і, подарувавши дядькові Миколі свого годинника, попросив, щоб поливали іноді ті тигрові лілеї, бо то, виявляється, Женя посадила їх біля подвір’я того незабутнього літа.
2011
ID:
511061
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.07.2014 09:34:35
© дата внесення змiн: 13.07.2014 09:34:35
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Неперевершено, пані Ніло! 
Цікаво, а це реальна історія, чи придумана Вами? Всі Ваші розповіді торкають струни душі.
Прекрасный рассказ,..он больше похож на правду жизни,чем на художественный вымысел...Вы настоящий мастер прозы...Это слова от страстной поклонницы прозы... 
ла...
