П о д р у г и
Приїхала з Ужгорода в гості до діда і за неповні два місяці почала жити “на віру”, або, як тепер висловлюються, “у громадянському шлюбі” з Буканишиним Славком. Впродовж двох років народила двоє дітей, досягла повноліття і повінчалася з ним у церкві святого Петра, на настійну вимогу Славкової матері. Невдовзі Славко запив і почав бити дружину, буцімто за невірність. Анжела, так звали молодицю, виходила “на люди” з синяками, але завше бадьора і усміхнена. Очі, затінені довгими каштановими віями, дивилися з-під тонких світлих брів наче б то соромливо, але блищали таким хтивим вогнем, який зводив з розуму не тільки недосвідчених парубків, але й бувалих жонатих чоловіків. Незважаючи на те, що була веснянкуватою і навіть трохи кривоногою, приваблювала їх якоюсь таємничою силою спокусниці. Влітку цілими днями ходила тільки в купальнику, могла так появитись у крамниці, сільраді чи молочарні. Багатьом було невтямки, чому чоловіки зупиняють ласі погляди на непутящій рябій Анжелі, коли навколо стільки чарівних жінок і дівчат. Але для цього треба мати особливий талант.
Коли сім’ю, що жила на свекрушину пенсію, обсіли злидні, Славко подався до Москви на заробітки, а Анжела, або як величали її в селі Еля, потоваришувала з молодою медсестрою Сонею, яка жила по сусідству і няньчила шестимісячного первістка. Анжелині “подвиги” виросли до такого масштабу, що перелякана свекруха метнулася від хати до хати, просила людей мовчати, бо, не дай Боже, довідається Славко, то повернувшись із заробітків, зробить з оселі трупарню.
Анжела щоденно бігала до Соні і, незважаючи на те, що власне помешкання потопало у бруді і безладі, допомагала тій нянчити дитину, прасувати білизну та прибирати в кімнатах. Приносила в густому рудому волоссі п’янкий запах польових квітів, а в очах – всі барви і відтінки липневого неба.
Соня полюбила Анжелу усім серцем, ділилася з нею чим могла, навіть віддала їй кілька найкращих речей з власного гардеробу. Анжела віддячувала тим, що обціловувала з ніг до голови маленького Юрчика, з усією притаманною їй щирістю захоплювалася Сониною вродою, розповідала про свої походеньки, неодноразово засуджуючи власні вчинки, розділяла самотність подруги, оскільки Сониного чоловіка Остапа, який працював зубним лікарем у районній лікарні, майже ніколи не було дома.
* * *
Безвітряним і сонячним видався недільний ранок. Остап, накопавши черв’яків, зібрався на рибалку. Любив посидіти з вудкою у віддаленому, затіненому вербами, затишному куточку. Соні було трошечки шкода відпускати його, але, знаючи чоловікову пристрасть до риболовлі, заперечувати не стала.
- Скучатиму, - тулилася розпашілою щокою до чолові¬ко-вого плеча.
- Рибки наловлю великої і маленької, - цмокнув дружину у кінчик носа.
- Остапчику, можна я золотий ланцюжок Елі подарую? В мене повна шкатулка золотих речей, а в неї – жодної. Еля така мила, така щира.
- Здалася тобі та Еля. Про її щирість цілий район пліткує.
- У людей часто язики сверблять. Остапчику, будь ласка, дозволь зробити Елі подарунок.
- Роби, що хочеш,- махнув рукою, поцілував дружину і подався на ріку.
Коли на Анжелиній шиї блиснув золотий ланцюжок, вона, знетямлена від радості, стиснула Соню в божевільних обіймах.
- Що хочеш для тебе зроблю.
- І я для тебе, - сміялася щаслива Соня.
* * *
Сонце звернуло до заходу, а Остап не повертався. Стривожена жінка, взявши на руки Юрчика, пішла назустріч. Косі промені сонця торкалися води, і вона виблискувала золотими переливами, засліплюючи очі. Здалеку доносились голоси дітей, під ноги лягало різнобарв’я трав, а якась незрозуміла тривога гнала Соню все швидше і швидше. Бігла берегом річки, притуливши до грудей світловолосу Юрчикову голівку. Наблизившись до того місця, де завши рибалив Остап, відчула як хтось зненацька облив гарячою смолою її серце.
- Елю! Ти що!?
В Остапа очі сполоханого звіра. Потягнувшись, як кицька, Еля зміряла подругу млосними очима:
- А шо ?
ID:
527855
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2014 23:56:25
© дата внесення змiн: 04.10.2014 23:56:25
автор: Ольга Яворська
Вкажіть причину вашої скарги
|
