1.
- Не можу повірити,- сказала Анжела,- як так? А що я буду без тебе робити? А діти? Як я буду одна? А якщо з тобою щось станеться? Як я залишуся з дітьми? Ну Аліна в нас вже доросла, але Сабіна? Їй тільки 4 і вже без батька? Любий?
О,Анжело. Навіщо ти все це мені говориш? Я відчуваю себе загнаним у тупий кут. На душі мені боляче. Це все нестерпно, я не хочу їхати,але я повинен. Я військовий і у мене є борг перед моєю державою. Набираю в легені повітря і спокійно відповідаю:
- Не переживай, я скоро приїду, це на декілька днів.
- Декілька днів..декілька днів, ті солдати також так думали, але в кінцевому результаті вже 2 місяці їхні жінки вимагають ротації!
- Анжело, треба жити далі, я повернусь, я не солдат, у мене є звання.
І так з тяжкою душею збираю сумку, кладу форму, шкарпетки, білизну. З кожною річчю, яку пакую в сумку, мені стає все важче на душі. Начебто було все спокійно в нашому житті, а тепер війна так близько біля мене, я майже в епіцентрі її подій. Не відчуваю страху, тільки якусь невідомість і збудженість. Прощаюсь з своєю родиною. У мене прекрасна сім’я : чудова жінка, господиня і дві доні. Аліна і Сабіна. Аліна вчиться в університеті – вона наша надія на майбутнє, Сабіна – малий вогник,який запалив нас, така собі розумна чотирьохрічна дівчинка, моя красунечка, моя золота. І я змушений віддерти їх від серця. Цілую їхні лагідні вуста, обіймаю кохання всього мого життя і закриваю двері. Виходжу з під’їзду і бачу, як вони махають руками мені з балкону. Аліна плаче. Вона сильна, вона допоможе матері.
На подвір’ї мене зустрічає водій на старій “BMW”. Ми переговорюємося декількома словами і вирушаємо. Спочатку тримаємо шлях до Яворова. Дорога близька, тому долаємо її швидко і без перешкод. Там зустрічаємо нашу групу і мені дають машину, яку подарували Україні польські волонтери. Дуже добротна машина,джип всюдихід. Якраз підходить для АТО. Ще й такий місткий. Знайомлюся з командою. Найбільше припав до душі Сашко, їде на війну вже втретє, посміхається як дитина і жартує не дуже вдало, але підбадьорює мій дух. Їдемо дуже далеко, в колоні з нами 1 БТР-а. Дуже велика, нова, або просто відремонтована, іменем її ще не охрестили. Шлях лежить через Полтаву, за день добралися туди. Вирішили перепочити, адже важко керувати весь день машиною. Але мені ще важче морально, ніби кістки мої стали металевими. В душі невідомість і навіть немає передчуття до чогось. Зранку продовжуємо шлях. Чим ближче ми до місця призначення, тим страшніше, але і цікаво мені, як військовому, поринути в усе це, хоч головним моїм завданням буде розвозити допомогу в різні точки дислокації солдатів та блокпости. Артилерист. Не знаю, чи добре це, що мене не примушують стріляти і воювати, чи погано,адже в держави немає правильного устрою. Нічого не знаю. Небезпека таки є. Хочу жити.
ID:
541526
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.12.2014 03:20:54
© дата внесення змiн: 05.12.2014 03:22:12
автор: sabina
Вкажіть причину вашої скарги
|
