2.
В палаті було світло. В просторе вікно били промені зимового сонця. Сергій не спав. Не міг. Через рану на боку, він не міг нормально лежати і відповідно, в нього заніміла спина. Відвернув голову, щоб не сліпило сонце…
***
- Не пощастило тобі – згадав голос Олекси – вже третій раз відхвачуєш від когось. Бита, три ідіота… І ось, зараз під ніж попав.
- Весело, аж гай шумить – буркнув той. – хоча б першим двом я дав здачі…
- І цьому даси.
- Якщо знайду…
- Далі веселіше. Васька грохнули – тихо сказав той.
- Що?!
Сергій аж при піднявся на ліжку. І біль дала йому зрозуміти всю тупість поступку. Сергій промукав від болю.
- Ти не рипайся так, пацан! – гаркнув йому дід з сусіднього ліжка – а то наново зашивати будуть.
Сергій не відповів.
- Його знайшли тоді, коли порізали тебе – прошепотів Олекса. – казали, що під ранок, коли той повертався з дискотеки…
- Гарно він на дно заліг. – не стримався Сергій – Теж ножем?
- Теж, але в шию.
- Що ж значить він все ж не підставляв нас.
- Нам то вже що?
- Те, що нам мстить брат покійного хлопця Христі, якого при нас машина збила – прошипів Сергій. – Як він по твоєму вийшов на нас?
Олекса промовчав. В його голові вже роїлись здогадки, але ні одній з них він не мав підтвердження.
- Або вбивця навів його на нас, що мало ймовірно. Або він вийшов на Васька через одного з тих, кому той поставляв товар.
- Думаєш це один і той самий? Може спів падіння…
- Не вірю я тепер в таке.
- А чому мало імовірно, що це вбивця? – не зрозумів Олекса.
- Тому що це той кого ми шукаємо збив того хлопця – пояснив той. – він по суті мав би зараз лежати з продірявленим боком, а не я.
- Ясно. Але мене одне мучить…
- Ну повідай – Сергій закотив очі.
- Якщо наш вбивця задавив того хлопця машиною, то хто ж тоді фотографував? Знімок то, не з машини. Може вони заодно були?
Сергій задумався. Раніше він до цього не дійшов. У вбивці був спільник. Але в посланні не було сказано нічого. Ось, як той дізнався. Їх заклав хтось, кого вони знали. Ні, не логічно. Вбивця ж просто їх виманив на живця. Але одна фотографія нічого б йому не дала.
…І до вас вже дійшло, що поки ви намагаєтесь встановити мою скромну особу, я вже дізнався все про вас. Я можу дістатись до вас в будь-який момент. Чи до ваших близьких…
Так звучав запис в диктофоні. А це значило, що вбивця міг розпитати когось, хто їх знав. Тепер треба було бути ще обережнішим…
- Спільник у вбивці хтось інший – заперечив Сергій – і явно не Васьок.
- А чому…
- Задрав ти вже. А тому! немає ніякого змісту позбавлятись від нас, ще й від бариги.
- А його брат і Васьок могли знати одне одного… Або мати спільних знайомих…
- Тому той, хто мене порізав вийшов спочатку на Василя, а потім і на нас. І наш вбивця тут ні при чому. Все що він знає про нас, сказав Василь. Інакше ми б вже всі були мертві.
- Але про Ігоря Вася не знав – осінило Олексу – лише про нас.
- Правильно – погодився Сергій – і не має дізнатись. Ми ж мусимо знайти вбивцю, забув?
- І що ти пропонуєш? – насторожився той.
- Мене він вже дістав – Сергій глузливо всміхнувся дивлячись йому в вічі.
- Пішов ти! – Олекса підвищив голос, але його зацькували Сергієві сусіди по палаті.
- Я то, може, й піду – глузлива усмішка не сходила з лиця. – але ти розумієш, що ти наступний. Заляж на дно. Зникни з міста. І не з’являйся в гуртожитку. Він ж там мене й знайшов. Василь не міг сказати йому більше нічого.
- А ви? – спитав той.
- Ігор продовжить шукати. А я поквитаюсь з тим, хто ледь не відправив мене на той світ.
Олекса кивнув.
- Я, мабуть, тоді піду
Він піднявся і зібрався покрокувати до дверей, коли Сергій зупинив його, різко схопивши за руку. Олекса озирнувся. Сергій смикнув його на себе.
- Той, хто на мене напав – Сергій прошепотів йому на вухо з неприхованою злістю – сказав, що ми залишили його брата здихати там. Значить він був ще живий. А ти єдиний з нас, хто наблизився до нього впритул. Скажи, він ще дихав?!
Їх погляди зустрілись. В обох горіли очі.
- Скажи, ти дійсно залишив його помирати?! Він був живий?!
- Яка тепер різниця? – тихо спитав Олекса.
- Так ми залишили його помирати, чи ні?! – прошипів Сергій.
Олекса вирвав руку. Мовчки розвернувся і направився до виходу з палати.
- Одужуй – сухо кинув через плече.
***
В палату для перев’язок зайшов лікар. Той самий, який латав діру в його боці. Лишень зараз Сергій помітив рубець в того на щоці. Але питати нічого не став.
- Як здоров’ячко, порізаний? – весело спитав він.
- Прекрасно! – збрехав той
- Прекрасна відповідь! – лікар усміхнувся ще ширше. – давай глянемо, як в тебе справи.
Сергій відкинув край ковдри. Лікар обережно зняв пов’язку. Сергій відвернув голову назад, щоб не видати, як йому боляче.
- Терпи, боєць! – лікар все ж помітив – ти сам винен, раз підставився. З ким не поділив?
- Якби ж я знав! – збрехав той. – п’яний якийсь причепився. Я ж не знав, що в нього ніж.
- А якби знав? – спитав той оглядаючи рану і вичищаючи сукровицю (гній в перемішку з кров’ю).
- Знав би, то так би кігті дер, аж дим би за мною йшов – знову збрехав він.
- І то правильно – похвалив лікар – п’яних треба уникати, а п’яних з ножем тим більше.
Він почав накладати нову пов’язку. Коли закінчив, Сергій нарешті піднявся. Голова крутилась, але він вже звик.
- Батьки в курсі? – спитав лікар
- Потім повідомлю – відповів він – не хочу, щоб ті хвилювались…
- Якийсь ти скритний – сказав лікар – недоговорюєш багато чого. А я ж, між іншим, тобі життя врятував.
- А я навіть не знаю, як вас звати…
- Дяченко Ігор Михайлович – той простягнув руку.
- Сергій – той потис її. – дякую док, за те що не дали мені померти.
- Звертайся – той поплескав по плечу дужими руками. – але краще, щоб не доводилось.
- Так як там моя подряпина? – спитав Сергій.
- Післязавтра додому – відповів той.
***
В палату зайшла Настя.
- Можна? – спитала дивлячись на Сергія.
- Ясно що можна – відповів хтось з старших замість нього. – таку красуню й не впускати!
Сергій був наймолодший з них. тому до нього тут ставились наче до сина. Всім чоловікам тут було за п’ятдесят. Їм поталанило набагато менше ніж йому. І Сергій періодично допомагав кому чим міг. Так його виховали.
Настя зашарілась, але зайшла. Макіяжу на ній не було, але це аніскільки не псувало її красу. Світле волосся було зв’язане в хвостик. На ній був синій гольф та облягаючи джинси, які підкреслювали її фігуру. Поверх цього на ній був білий халат. Вона сіла на край ліжка. Глянула йому в очі.
- Знаю, ти вже це чув, але як ти?
Сергію раптом стало соромно. В пам’яті виникли картини, як за неї бились Ігор та Олексій. Вона зрадила одному з іншим. Тоді вони ж і познайомились. Тоді все й сталось…
Сергію стало соромно за те презирство, яке він до неї відчував. Він навіть за людину її не тримав. Так, за підстилку. За звичайний шматок м’яса. Легковажних дівчисьок, яких назбирається з тисячу, якщо не більше. Він сам ходив до подібних їй, щоб втамувати чоловічий голод. Через одну з таких він і втратив колись Аню…
Але вона врятувала його. Незважаючи на всю ту зневагу, вона не дозволила йому померти. Настя могла просто пройти мимо. Могла просто викликати швидку і все. Але натомість вона тягнула його по снігу, ризикуючи бути поміченою нападником. Вона єдина, хто була з ним у важкий момент.
- Давай вийдемо на коридор, прогуляймось – сказав він.
Вона допомогла йому підвестись. Тримала його під руку, допомагаючи йти. Врешті Сергій зміг і сам пересуватись. Вони прогулювались по пустих коридорах.
- Я так і не подякував за…
- Перестань! – вона обірвала його слова.
- Все одно – продовжив він – дякую. І вибач.
- За що тебе вибачити? – всміхнувшись подивилась йому в очі.
- Я тебе тоді зневажав – признався він – сама знаєш коли.
- Та пусте – її усмішка зів’яла.
- Не пусте – він взяв її за руку – ти мені життя врятувала. Я навіть не знаю, як віддячити. І мені соромно, що я так думав. Ти не така. Може хтось не погодиться, але насправді ти набагато краща ніж здаєшся.
- Ого, які компліменти – вона знову почервоніла та зніяковіло посміхнулась.
- Я зрозумів, що багато в чому і в кому помилявся – Сергію було важко підбирати слова. Але поки виходило.
- Ніколи б не подумала, що ти здатний на такі слова – відповіла вона.
- Я б теж не подумав – він всміхнувся
- Але ти, по суті був правим – призналась вона – я тоді виправдовувала себе тим, що ми з Ігорем не зустрічались…
- А Олекса?
- Олекса прикинувся, таким собі другом. Він підтримував мене, жалів, розумів. І…
- Ясно – спохмурнів той – ти повелась.
Настя промовчала. Сергій не міг більше її осуджувати. В дружбі між хлопцем і дівчиною є такий момент, коли може виникнути така проблема. Ну, здавалось би, виникла і що? А справа в тому, що зазвичай нічого. Або дружба переростає в відносини, або руйнується. Винятки досить рідкісні в наш час. Проблема в тому, що чим міцніша дружба, тим важче з неї створити відносини, бо з’являється страх. Страх того, що колишні друзі вже не будуть сприймати одне одного, як раніше. В колишніх друзів заведуться ревність недовіра, сварки, істерики. Проте, якщо дружба не така близька, то є всі шанси нею скористатись. І Олексій це розумів. І скористався...
Сергій вкотре подумки вилаяв себе. Він все розумів запізно. Тому й вічно залишався з носом.
- Дарма я повішав на тебе ярлик – сказав він.
- Дарма – погодилась Настя.
- То чи не дозволиш ти загладити якось свою вину? І відповідно, віддячити за те, що ти мене врятувала? – хитро всміхнувся він.
Позаду почулись кроки. Сергій з Настею обернулись. Позаду стояла Аня.
- Привіт – холодно привіталась з Настею
- Привіт – Настя опустила погляд вниз – я, мабуть піду.
- Почекай! – Сергій не відпускав її руку – то так чи ні?
- Що ти задумав?
Настя явно не чекала такого повороту і зараз зацікавлено дивилась на Сергія, ігноруючи ті блискавки, повні ненависті, які кидала в неї Аня своїм поглядом. Тепер на лиці її не було зніяковілості.
- Ти допомогла мені. Я просто поверну борг – загадково всміхнувся той.
- Тоді домовились – вона підтягнулась до нього і поцілувала в щоку.
Скоріше за все, це було зроблене для того, щоб позлити Аню. «Ех, жінки!» подумав Сергій. Дівчата зміряли одне одного поглядами повними презирства. Настя ще раз з усмішкою глянула на Сергія і пішла геть.
- І чим ти зібрався їй допомагати? – Аня склала руки на грудях.
- Ревність тобі не пасує – Сергій підійшов поближче.
- Ха! Не мрій! – відвернула голову.
- Добре – той знизав плечима – значить мені здалось. То ти мене вже обнімеш на кінець, чи ні?
Він ступив крок розкинувши руки.
- Нехай тебе твоя Настя обіймає – Аня була невблаганна.
Але Сергій знав її не один рік. В них теж все починалось з дружби. А вона знала його. Він ніколи не прогинався перед дівчатами. І зараз не збирався цього робити.
- Її прерогатива, цілувати мене в щічку – спокійно говорив той. – чи те що, ти побачила, як я йшов з нею за ручки, можна сприйняти, як щось більше?
- Що ти їй пообіцяв? – тихо спитала Аня.
- Це вже я скажу лише їй. Я в боргу перед нею. І мені соромно, що я помилявся стосовно неї. Я багато поганого зробив, хто як не ти мала б це знати. Тому я хочу хоч щось виправити. Поки є можливість.
- Які слова з твоїх уст – оцінила Аня – може й мені тебе раз штрикнути?
- Спочатку обійми…
Аня підійшла, закинула руки йому на шию, міцно притулилась до нього всім своїм тілом. Сергію не хотілось випускати її з обіймів. Хотілось зупинити час, щоб відтягнути той момент, коли йому знову прийдеться тримати її від себе на відстані.
ID:
569577
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.03.2015 18:39:04
© дата внесення змiн: 26.03.2015 18:39:04
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
