Темні отак відлітають душі (За мотивами вірша А. Ахматової)
Так отлетают тёмные души…
- Я буду бредить, а ты не слушай.
Зашёл ты нечаянно, ненароком –
Ты никаким ведь не связан сроком,
Побудь же со мною теперь подольше.
Помнишь, мы были с тобою в Польше?
Первое утро в Варшаве… Кто ты?
Ты уж другой или третий? – «Сотый!».
- А голос совсем такой, как прежде.
Знаешь, я годы жила в надежде,
Что ты вернёшься, и вот – не рада.
Мне ничего на земле не надо,
Ни громов Гомера, ни Дантова дива.
Скоро я выйду на берег счастливый:
И Троя не пала, и жив Эабани,
И всё потонуло в душистом тумане.
Я б задремала под ивой зелёной,
Да нет мне покоя от этого звона.
Что он? – то с гор возвращается стадо?
Только в лицо не дохнула прохлада.
Или идёт священник с дарами?
А звёзды на небе, а ночь над горами…
Или сзывают народ на вече? –
«Нет, это твой последний вечер!».
_ * _
Темні отак відлітають душі.
- Марити буду, затулиш уші.
Зненацька зайшов ти, так, ненароком –
Не зв'язаний ти ніяким строком.
Побудь же зі мною тепер подовше.
Згадуєш, як ми були у Польщі?
Перший наш ранок в Варшаві… Хто ти?
ДрУгий ти вже, а чи третій? – «Сотий!»
- А в голосі зовсім незримі зміни.
Знаєш, роки я жила в надії
Стрітися знов. Та марно, як видно –
Тільки нічого вже не потрібно,
Ні громів Гомера, ні Дантова дива.
Скоро я вийду на берег щасливий:
І Троя встояла й живий Еобані,
І все потонуло в духмянім тумані.
Я б задрімала де зелень іви,
Як би спокійніше ті дзвони дзвонили.
Що дзвін? – це стадо з гір котиться звично?
Лиш прохолода не диха в обличчя.
Може, священник іде з дарами?
А зіроньки в небі, а ніч над горами…
Чи то скликають народ на віче? –
«Ні, твій останній вечір кличе!».
Щемно як.., Олечко...
