Світило сонце, дощ ішов,
А душа і тіло, ніби осторонь стояли.
Хтось так нестримно до небес ридав,
І ніхто не допоміг йому піднятись.
Він так благав, так корчився від болю,
Він так кричав, він кликав Долю.
"Я не вірю тобі. Правдою тобі не бути.
Та якщо... Все ж ти не життя, а смерті зуби."
Всі дивилися із переляком. Усіх ознобом било.
Усі її боялись. До всіх вона зненависніла.
Для кожного вироком була."Це Доля! Доля"
Всі кричали. Гордилася ж вона.
Зчинила лементу, смертей. Розруха.
Вона причина, кат та смертежер.
Вона не тиха, не слабка старуха,
А відьма, що від неї Світ умер.
Нема їй місця, нема ланів для аеродрому.
Пристати не дозволять всі морські.
Не створити їй свого рідного дому.
Не зламати їй хребти гірські.
