Ми розійшлись. Вона мала одружитись. Я мав збудувати кар’єру.
Ми розійшлись, бо що подумають люди. Ми зустрічалися вже так далеко.
Ми розійшлись, бо було багато банальностей.
Ми розійшлись, бо дороги наші розійшлись. Або ми їх розвели. Або я. Байдуже.
Ми розійшлись, бо так сказав Бог. Ми розійшлись, бо, може, я Його не добре почув. Або себе. Як же так?
Ми розійшлись, гуляє дощ.
Ми розійшлись, і осінь вже без тебе заходить до мене у вітальню.
Ця меланхолія зранку, наче все життя без тебе марнота. Ми розійшлись, і наостанку залишилась самота.
Я в санаторії десь під Польщею, а ти ловиш дощ (напевно вже з кимось ) у Тернополі.
А ще я хочу у Львів на оперу. А ще, чуєш, я піду на оперу. У місто, що мостом перекриває моє минуле з теперішнім і майбутнім. На «Запорожець із Дунаєм», чуєш? Ти була на ній сама вже давно. Лиш різниця, що аплодувати буду я, бо сподобалось мені, а не тобі.
Ми знову розійшлись, і тисячі очей, іронічно-саркастично посміхаються, бажаючи нам щастя-радости-смерти, але мило вітаючись, залишаються добрими християнами, бо як же так, я теж один із них. Лише не добрий. (Або справжній). І не такий. А може й такий самий крапля в краплю.
Достатньо цієї Чехово-Чайковсько-Шопенівської туги за романтикою життя. Фіалки падають вічно.
Ми розійшлись. Фіалки падають. Боляче. Але дійсно. Із дощем і правдою у вічі.
***08/2015