|
Мабуть, не дарма нам в житті випадають в дорозі зустрічі, бо зовсім незнайомій людині можна розповісти те, що й згадувати важко, а іноді і не варто. Але, ховаючи в собі такі спогади і сумніви, все одно від них не зможеш ні заховатись, ні втекти і самі по собі вони не зникнуть, не загубляться в минулому. А ось в дорозі, майже незнайомій людині розповів, вислухав пораду і не важливо, того ти чекав чи ні, на душі стає легше. І відповідь на докучливі спогади і сумніви проростає в зболілому серці раптово, як пролісок ранньої весни в лісі, пробиваючись до сонця крізь холодну землю і залишки снігу.
Потяг, в якому я їхала додому після зданої в технікумі сесії, повільно спинився, зупинка була короткою, всього п'ять хвилин. На пероні стояла жіночка, яка швидко підійшла до потягу, піднялася до вагону і пішла шукати собі місце. Я сиділа біля вікна, поруч зі мною – бабуся років 60-65. Напроти нас лавка була порожньою, ось на неї і сіла нова пасажир-ка. Невелику валізу і пакет з мандаринами поставила біля ніг і задивилася в вікно. Невеличке місто швидко загубилося в далечині, навіть його вогнів вже не було видно. В вікна потягу заглядувала темна ніч, накрапав дрібний, метушливий дощ. Поступово в вагоні почали затихати розмови, а нова пасажирка, Катя, як з'ясувалося пізніше, так і сиділа, як закам'яніла, дивлячись кудись далеко-далеко крізь ніч і дощ. Я нишком роздивлялася її обличчя. Не красуня, але на неї хотілося дивитися і дивитися. Немолода, років під п'ятдесят, але це можна було зрозуміти згодом, а зараз я бачила перед собою закохану і нещасливу жіночку. Коротка завивка, волосся кольору стиглої пшениці, очі сині, як волошки, на щоках розсипалося ледь помітне ластовиння, губи підкрашені світло-рожевою помадою. На обличчі вже з'явилися зморшки, але це було так природньо, що вони їй личили і не додавали зайвих років. На її обличчі відображалися всі почуття, які зараз захопили її в полон. Міміка обличчя весь час змінювалася: очі і губи, то всміхалися, то здавалось, що вони ось-ось заплачуть.
Карпівна, моя сусідка, дрімала, але незабаром з'ясувалося, що це так тільки здавалося. Пройшло хвилин сорок нашого мовчання. Раптом Карпівна відкрила очі, довгим поглядом подивилася на Катю і запитала: «Додому… чи з дому?». Катя, , не повертаючи голови тихо прошелестіла сухими губами: «Додому…». В її голосі звучала музика кохання і відчаю така тиха, ледве вловима і зрозуміла не всім. Дощ вперто стукав в вікна, заколисуючи пасажирів. До кінечної зупинки залишилось їхати майже годину. Карпівна, почекавши декілька хвилин, якось несподівано сказала: «Розказуй». Колеса потягу зразу ж почали повторювати: роз-ка-зуй, роз-ка-зуй, роз-ка-зуй… Катя повільно повернула голову, подивилася на Карпівну, зітхнула і почала розповідати.
Все своє життя вона прожила в малесенькому селі, там виросла, вийшла заміж, народила діточок і стала чотири рази бабусею. З десяти років вона допомогала мамі на фермі, а потім, після закінчення семиріч-ки, в п'ятнадцять років, і сама стала дояркою. Закінчила заочно сільгосптехнікум, а після війни – інститут, отримала професію зоотехніка. Заміж вийшла рано, їй ще не виповнилося і сімнадцяти років. Весілля відгуляли за день до початку війни. Михайло, чоловік, був старшим на десять років, але вона цієї різниці не помічала, бо їхнє кохання було взаємним. Михайло був ніжним, терплячим, підтримував і допомогав Катрусі і вдома, і на фермі. Він пішов на війну в сорок третьому, влітку, а в грудні сорок четвертого прийшов додому на одній нозі. Син і донечка народилися через рік після війни.Сергійго був старшим від Тетянки рівно на одинадцять місяців. Після закінчення вишу Катю поставили керувати фермою. Багато часу забирала робота, але чоловік не давав їй впадати в відчай. Майже всі домашні справи лягли на його руки і плечі. Час біг, діти виросли, вивчилися. Син став інженером, оженився і поїхав жити до Києва, там проживали батьки його Настусі. Дідусеві і бабусі через три роки після одруження вони подарували близнюків: Дмитрика і Славка. Тетянка, дитячий лікар, теж не повернулася в село, а поїхала до Дніпропетровська, де зустріла свого Миколу. І дочка з зятем порадували батьків близнюками: Соіфйкою і Соломійкою.
Катя, а тепер вже Олексіївна, в позаминулому , 1974 році, відзначила свій солідний ювілей – своє 50-річчя. Голова колгоспу урочисто вручив їй подарунок - путівку до санаторія в Ялту. Для Каті це була така несподівка, що вона й подякувати не змогла, а чомусь раптом розплакалася.Їхати треба було через три дні. Вперше за своє життя Олексіївна їхала відпочивати в справжній санаторій. Збирали її усім селом: хто приніс нову спідницю чи сукню, хто – шматочок сала чи варення. А були й такі, що приносили на дорогу грошей, які ніколи зайвими не бувають. Михайло був радий за дружину, допомогав збиратися, заспокоював її і обіцяв, що він з усіма домашніми справами впорається.
В Ялті Катя пробула всього вісім днів, на дев'ятий день почала поспіхом збиратися додому, бо від куми прийшла телеграма, в якій було написано: Михайло важкохворий приїзжай. Їхала з важким серцем і передчуттям чогось непоправного. Добралася до села пізно ввечері попуткою. Хатні двері були зачинені на ніч зсередини, довелося довго стукати і в вікно, і в двері. Нарешті двері відчинилися й на порозі стала двоюрідна сестра Валентина. Зніяковіла, відступилася в сіни, пропускаючи Катю в хату. Катя зразу й не розгледіла, що Валя була одягнена в її халат, з- під якого виглядала довга шовкова нічна сорочка. Михайло сидів за столом, тримаючи в руці чашку з молоком. Він був розгублений і збентежений раптовим приїздом дружини з курорту. Катя поставила валізу і мовчки вибігла з хати, до куми. Кума вже її чекала біля своєї хвіртки. «Ти ж написала, що Михайло важкохворий», -сказала Катя. « А що? Ні? – відповіла Лариса – Валька приїхала в той же вечір, як тебе випровадили в Ялту. Відчувала себе господинею, нікого не соромилася, не ховалася. І Михайло вів себе так, ніби нічого не сталося». Ночувала Катя в куми. Заснути так і не змогла, а вранці прийшов Михайло. З порогу зразу ж, поспішаючи, сказав: «Катя, набридло нам ховатися. У нас з Валею підростають два сини, одному – дванадцять, другому – десять Валіза з твоїми речами стоїть в сінях». Обернувся і швидко, ніби тікаючи, вискочив з хати. Катя дивилися з вікна чоловікові вслід і не могла зрозуміти, як це сталося, що вона навіть нічого не помічала. Катя пішла жити в стару батьківську хатину. Через рік вона знову поїхала відпочивати в той же санаторій, де познайомилася з Василем, вдівцем. Вона йому сподобалася з першого погляду, та й Катя несподівано для себе самої потягнулася серцем до нього. Він був такий передбачливий, ніжний, надійний. Вони вечорами довго гуляли, ходили в кінотеатр, їздили на екскурсії. Більш серйозних відношень у них не сталося, бо Катя не була готова так швидко змінювати своє життя. Проводжаючи Катю на потяг, Василь сказав: «Виходь за мене заміж, буду чекати твого листа».
Катя їхала додому, а в душі вирували почуття і сумніви. Вона весь час порівнювала Василя з Михайлом : а раптом Василь тільки здається таким лагідним і надійним? Михайло ж всі тридцять три роки їхнього подружнього життя теж був таким, можливо, ще й кращим. А вийшло таке… І як я скажу Михайлу про розлучення?
Катя важко зітхнула і замовкла. Карпівна, потягнулася до неї, взяла її руки в свої і запитала: «А що ти втрачаєш?» «Михайлика» -
прошепотіла Катя. «Оце так, та ти ж і так його втратила» , - здивовано прошепотіла бабуся . «Та ні, Карпівна, це він себе втратив» - тихо сказала Катя і, відвернувшись від нас, знову почала дивитися в вікно.
Я була здивована, а в чомусь і обурена, не розуміючи Олексіївну. Але ж мені було тільки дев'ятнадцять і я ще не знала життя, не знала, що кохання буває різним і навіть ось таким: терплячим, безоглядним і одне на все життя. Я знову дивилася на закохану і таку нещасливу жіночку, яка їхала додому з надією в те, що її Михайлик одного дня знайде сам себе.
Ось і остання зупинка. Потяг зупинився. Катя всміхнулася Карпівні і легко, дівочою ходою,пішла по вагону. Карпівна перехристила її в спину і прошепотіла: « Доля… Шляхи господні несповідимі».
ID:
637132
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.01.2016 23:45:28
© дата внесення змiн: 27.01.2016 16:32:20
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щастя Вам! 
надихає, що ще не все загублено і у мене 
