Осінній похмурий день. Сірі хмари. Холодний дощ.
Шукаю, де б припаркуватися. Здається там, під тією вербою
можна втиснутися. І чому та верба так приковує мій погляд?
У неї руде волосся!
Тоненькі жовті прутики аж вигинаються під дощем.
Бідна верба!
От тоді, сидячи в холодній машині і з`явився у моєму нотатнику
такий текст:
"Дощ гойдає руде волосся верби. Заціловує зимними поцілунками,
залишає пацьорки із холодних краплин. Чорний. мокрий шлейф сповиває кору.
Замотує крону в прозору невагомість туману. Пестить і ніжить її крижаними обіймами.
Залишається ночувати у вологих западинках гілок. Промовляє - усе для тебе, мила, усе для тебе.
Верба засинає під його тихий шепіт, і сниться їй весна, зелені листочки, жовті котики і теплий
залітний вітер, що бавиться її рудим волоссям."
А сьогодні подумалося - шкода, якщо запис залишиться у прозі. І ось...
Осінній дощ верби руде волосся
Студеними цілунками сповив.
Вона стояла гордо - гола й боса -
І не бажала розмовляти з ним.
Він їй намисто із роси накинув
І загорнув у мокрий чорний шлейф.
Вона ж ковтала крадькома сльозину
І віття притискала до грудей.
Закутав дощ вербу в туман прозорий,
Вмостився спати на її гіллі.
Вона тужливо кроною, в покорі,
Виспівувала туги та жалі.
На вушко їй прошепотів: "Кохана,
Усе для тебе, мила. Засинай!"
А їй наснився вітер десь під ранок -
Залітний теплий вітер - і весна.
10.11.2015 - 21.01.2016 р.
Мазур Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пасиб, Сережа!
Проза то писалась по вдохновению. Как художник - живописец. Живо зарисовывает, что видит. Так и я, быстро записывала то, что видела. А вот стих - это уже осмысление увиденного и записанного.
Но, кажись, и так тоже можно...
Ох уж эти ветреники! Залётные! То ли дело - стационарные вербы!
Великолепные метафоры, Натали!
Мазур Наталя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Иногда и "стационарным" вербам летать охота.
Но потом они вспоминают о своей стационарности, ревут в подушку и тихо засыпают. И снятся им самолеты
Пасиб, Свет!