Карина чекала мене там, де ми познайомились. Макдональдс біля вокзалі ніколи не був пустим. Постійно заповнений людьми до відказу.
- Почекаєш мене в машині? – запитав Аліну.
Вона ствердно кивнула.
- Тільки не довго.
Я виліз з сірого вольво, що орендував мій брат. Холодний вечірній вітер пробирав мене до кісток. Я не зважав. Зайшов всередину. Протиснувся крізь натовп. Місцями все сіріло та ставало холодно, та я не зважав. Кілька місяців тому, я б обійшов це місце стороною. Проте часи змінились. З якогось часу я перестав співчувати людям. Нехай сьогодні смерть робить свою роботу, я не стану заважати.
Карина чекала мене на другому поверсі. Сиділа за стійкою біля вікна з видом на машину в якій я приїхав. Вона була без макіяжу, в сірій вітрівці та джинсах. Я сів поруч з нею.
В той момент я не міг зрозуміти, що творилось в мене на серці. Воно не виривалось з грудей, проте й не віддавало холодом. Мабуть я таки любив її всім серцем. Але емоції зрадили мене, тож можу закластись – виглядав я спокійним. Навіть дещо холодним. А може я і був таким? Не став, а був з самого початку.
- Привіт – тихо сказала вона, попиваючи колу.
- Я думав, ти не хочеш мене бачити.
- І я так думала – сумно всміхнулась вона.
- Так чим зобов’язаний твоєму дзвінку?
- Ти знаєш чим.
- Ні. Тепер я не впевнений, що знаю бодай щось.
- Я боюсь за тебе, Макс – вона глянула мені в очі.
Я відвернув погляд. Сам не знаю чому, але я не хотів дивитись їй в очі.
- Мені страшно дивитись на такого тебе – між тим продовжувала Карина.
- Якого такого?
- Іншого тебе. Ти став злим. Ні, навіть не злим, ти став чудовиськом. Ти спокійно живеш з тим фактом, що твій брат вбив людину. Ти стаєш як він…
- Може я й був таким?
- Може й був – подумавши, сказала Карина – але раніше тебе все мучив вибір. Ти боявся перейти межу. Ти боявся не свого дару, і навіть не того, що ти міг чинити не правильно. Ти боявся перейти межу. Боявся гратись долями людей. Боявся стати, тим чудовиськом, котрим вважав себе. Ти боявся самого себе. А тепер я не відчуваю тобі страху. Ти більше не боїшся. Ти став тим, ким тебе хотів бачити Марко. І от тепер я боюсь. Боюсь того, що Марко більше не може тобою маніпулювати. Боюсь того, що тепер все в твоїх руках. І ти ж не зупинишся, доки не досягнеш свого. Я бачила, як ти зайшов сюди. Раніше ти б уникав людей і почувався б некомфортно. Зараз ти навіть не звернув ні на кого уваги.
- Чим це погано?
- Тим, що ти вже не той Макс, якого я знала. Ти став чудовиськом. Так, я знаю. через що тобі доводилось проходити. Я знаю, як на тебе це все давило, і я намагалась тебе вберегти від цього. Тепер тобі це навіть подобається, правда?
Я не відповів. Просто мовчки спостерігав в вікно, як туди-сюди ходили люди.
- Що ти робитимеш, коли знайдеш його? – продовжила Карина – Що ти робитимеш з тим, через кого тебе ось вже вісім місяців з’їдала совість?
- Я не знаю.
- Знаєш! Ти давно вже все знаєш. Ти завершиш те, чому хотів помішати колись.
- Не втруться я тоді, той психопат не вирізав би свою сім’ю. А з нею, ще кількох людей.
- Ти вже не можеш це змінити! – в Карини заблистіли очі.
Я промовчав. Вона була права. Я довго думав над цим. А може не думав – одразу ж знав, лише боявся собі це озвучити. Від усвідомлення цього мене розібрав холод. Я встав і направився до виходу.
- Зате я можу покласти цьому край! – кинув їй через плече.
Я не озирався, коли виходив. Знав. Що Карина дивиться мені в слід і тихо плаче. Я не хотів бачити її сліз.
- Ти довго – сказала Аліна.
- Так сталось.
- З тобою все нормально? Виглядаєш змученим…
- Тяжкий день. Поїхали додому, я спати хочу.
***
Сон зник так само, як і прийшов. Він не приніс полегшення. Він приніс з собою нову порцію злості. Злості нової, злості після апдейту. Версія 2.0. В неї не було побічних ефектів, типу почуття вини, чи жалості до себе бідненького. Вона була певною мірою чистою, наче сльоза. Але це за умови, що сльози бувають чорними наче нафта чи мазут. Якщо так, тоді попереднє формулювання правильне. Це була злість в первинному вигляді. Наче щойно народжене немовля. Не опорочене, не зробивши нічого, що кине на все тінь. І як немовля, моя злість перебирала на себе всю увагу. Всю концентрацію. Всього мене. А я радів тихою, спотвореною, хворою радістю. Я зустрів її долею божевільного щастя. Я немов губка втягував той прилив сил, що покидався в мені. Десь всередині помирало останнє добро, але я був глухим до нього. Я не слухав. Я хотів, щоб воно пішло. Пішло і залишило мене з темрявою наодинці. Я хотів віддатись їй, загорнутись в неї, розтворитись в ній.
Чому? Тому що лише та я відчував, як по моїх венах текло життя. Я готовий був звертати гори. Готовий був перевертати та боротись з цілим світом. І я знав, що виграю. Інакше не могло й бути.
Я знав, що маю зробити.
ID:
649740
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2016 19:59:00
© дата внесення змiн: 07.03.2016 19:59:00
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
