Укотре торкнусь твоєї
Душі незбагненно-ніжно, -
Так солодко і неспішно
Зітхне навесні земля.
Та тінь у кінці алеї
Так млосно, хоча й невтішно,
Майнула туманно-сніжно,
Без листя стоїть гілля.
Гранично знайомий погляд
Зловила - лезом...на лезі.
На часточки, у бентезі,
Роздягне і спопелить.
Торкнеться пекельний спогад :
Сережки ті на березі
Грайливо, з вітром почерзі,
Зривали - кров стугонить.
І плакали білокорі
Від щастя, котились сльози,
Солодким щемом, а грози
Сміялися без жалю.
Спліталися у покорі,
Вустами збирали роси,
Бо впали до ніг покоси
Від щемного:"Я люблю..."
24.03.2016.
Вау! Як би це його висловити непересічне здивування Вашим твором? Те, що образно й доладу, то це - однозначно. Але ж філігранно, чисто... Майстриня.! Щасти.
Ліна Ланська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я навіть розгубилась... Дякую щиро,приємно,що вчепило. До Майстрині ще рости й рости,серденько...
Дякую.