А хто казав, що буде просто
І квітами нам встелять шлях.
Бо Україна, це ж не острів
І рвати треба не по швах.
Не пуповину рвем – кайдани,
Які нам в’їлися в кістки.
Ми сліз та крові океани
Пролили вже за ці віки.
Якщо не можна кляті зняти,
З ноги залізо, чи з руки,
То треба з шкірою здирати,
Рубати тіло і кістки.
І виривати метастази
Прийдеться дуже довго нам.
Так важко збутися зарази,
Але уже відчутний злам.
Прийшло прозріння, хоч криваве,
Але без розпачу в очах.
Сплетіння ланцюгів іржаве
Тріщить і рветься на плечах.
Прозріли врешті, зрозуміли –
Одвічний ворог москалі.
І їх лише через приціли
На нашій стрінемо землі.
Страшна Московії держава
Як в космосі чорна діра.
І над сусідами двоглава
Нависла тінню від Петра.
У цій дірі усе щезає,
Народи із лиця землі.
І рівних в підлості немає
Ординським ханам у Кремлі.
Пастки та міни, вовчі ями
Сусід влаштує вкотре нам.
Історія в нас з москалями –
Не побажаєш ворогам.
Та нас уже не залякати,
Земля ввібрала нашу кров.
Народ нікому не зламати,
Що в собі рабство поборов.
03.04.2016 р.
Ваші вірші наштовхують на думку: "Ось він новій класик України", хоча можливо я помиляюсь. Але рима, сила складу, потужність Ваших почуттів, патріотизму, віри в майбутнє підказує, що навряд.
Мирослав Вересюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
"Навряд" Гаразд Ви почесті роздавати!. Нема пророка на своїй батьківщині. Та і хто сьогодні цікавиться поезією?