Тих поезій тепло у куточках душі зберігаю,
Чи як спомин для себе,а чи, може, як сповідь комусь.
Тільки знаю, що в них я не просто живу, а літаю,
Обіймаючи небо, всім єством своїм світло молюсь.
Мов листи, що чомусь не дісталися до адресата,
Не пробились до сонця сон-травою з глибоких долин,
Ті слова до душі притулилися, мов голуб’ята,
Що збирались у небо, а в прогірклий упали полин.
Та печаль не печаль, як згори є ще світла безодня,
Й ті вірші мов дарунок, що вітри моїй долі несуть.
І нехай в забуття опадає минулим сьогодні,
Мене тішить у схронах пісні вічної зібрана суть.
Й чи важливо тепер, що чиїсь розійшлися дороги.
Пелюстково-зболіло, мов сади навесні, відцвіло…
До думок прислухаюсь ледь окресленого епілогу:
Не журюсь за минулим - усміхаюсь тому, що було.
Ой,как красиво сказали - усміхаюсь тому, що було. Сколько пережили проблем,как мучились,страдали.А оказывается - всё смешным.Вот Время - лекарь.И не поверишь,что снами это всё было. Возьму с собой