Давайте, давайте,
копайте, копайте, –
дитина зневажливо кинула через плече
– хай сонце, наприклад, в голівоньки вам напече,
а я вже втомилася правити ваші труди.
наталка регоче,
данилко зубами скрегоче,
сусід стоїть курить. а музика
грає: ходи, ходи.
разом ми, мов зомбі,
всі ми зомбі разом
в кожному зубі, і в кожній пломбі
тримаємо, ледве стримуючись,
посттравматичний стокгольмський синдром.
працюймо, даваймо,
вичавлюймо з себе рабів,
а ще в нас крім рабства – смуток
звичайних радянських дубів.
разом стоїмо, поодинці хитаємось,
і гризуть нас похмурі думки:
на того, хто впаде перший,
покладаємо всі сподівання
й матюки, мов на віз клумаки –
попри все, хоч і всупереч тому,
чи якраз навпаки завдяки
"Комплекс рабині чи недолюдини,
наче вериги на тілі й душі..." – це писала я два десятиліття тому. Повністю не позбулась їх до цього часу, хоч випалюю щоденно.
Дуууууже близьку мені і болючу тему Ви зачепили.