Зустрічав її після роботи, наче приму із драм-гуртка -
Провінційно-непрофесійну богиню Геру,
Часом - втомлену джунглями офісу злу пантеру,
Чи ворожку на теках, дипломах, обідній каві та чобітках.
...І якби він був забобонним, то вчасно б угледів поганий знак -
Хоч би в тому, що восени на їх вулиці рясно цвіли нарциси,
Шлях зворотній був вкритий павичим пір"ям… І вкотре хотілось висти,
Бо життя лютувало, мов віник, що долю мете навспак.
...І тому зустрічав її мовчки, бо кожне із випадкових скупих словес
Вона вмить урочисто ховала між кульчиків золотистих.
Чи було їй помітно, як зменшав та виснажився, і вистиг
Він, колишній очільник глибин і широт небес?
Вдвох заходили в дім, оглядали, як щось важливе, старий ремонт,
І вона обіцяла, що трохи спочине, а потім зготує вечерю… Та, отакої -
Відпочивши, сідала на підвіконня з гвинтівкою і вимагала набоїв,
І прицільно стріляла кудись далеко, за горизонт…
Вранці все починалося. Так, починалося знов:
Павичі і нарциси розстріляні, вулиця вкрита зім"ятими стеблами, вбогим пір"ям,
На подвір"ї – пророчі та нерухомі крихкі сузір"я,
І остання з подружніх, замовчаних ним, розмов.
