Ти віриш в ангелів? Я вірю. Плачуть вони осінніми сльозами. Ти десь там, я - тут. Чи не зустрілися вони в свій час, і ми з тобою теж розминулися, віддавшись в полон інший долі, тепер між нами - прірва. Її не здолати. І тільки біль, як відлуння, в тобі і мені. Диханням вітру раптом торкнешся ти волосся мого - стривожиш думки. Сонячним промінням зігрієш в холоднечу. Посміхнуся тобі у відповідь. У вікно заглянеш світлом місячним - присниться мені твій силует з минулого далекої тієї весни, коли стояли ми на перехресті, та ступити, крок зробити не посміли. Сніжинкою білою танеш на долоні. Розтанула сама б я в руках твоїх, в твоїх обіймах, але немає у нас з тобою Права на любов. Долі іншої кайдани не відпустять. І тільки думки наші на волі. І тому лягають в унісон слова на білий аркуш. Твої завжди я бачу, звернені вони до душі моєї, як не помітити? Життя минулого хрест несемо - так борг велить, а серце рветься птахом в небо до тебе назустріч, немає для нього кайданів. І немає спокою. Доторкнулися один до одного поглядом лише - залишилася пам'ять, не проходть. І ніжності твоєї дотик як забути? Нічого вже зараз зіставити не може. Пізно. Чому ж радує випадковість нової зустрічі на неможливому полі буття? Може, це нове перехрестя? Те, що Ангели проспали, пропустили? І чому мало статися - те й стало ? »Люблю», - ти шепочеш. Трепет серця твого я відчуваю пульсом, і погляд уважний живе в мені, не покидає. Чи не померла ще надія, що Ангели прокинуться наші, і там, на небесах, домовляться. Адже нічого не пізно ... ніколи, поки ми живі. А якщо запізнилися, є інше життя. Адже душі наші - вічні. Значить, в
все колись повториться.
