Розгойданий пам'яттю в тиші спливає вечір,
І кроки удаль.. щохвилинно, мов крик лелечий.
В пітьмі розчинились, зронились – на дно камінням,
В полиновім серці не тоне журба осіння.
А може, спалити, розвіять.. й пітьма відступить?
І біль пригасити… та хто ж оцю пам'ять купить?
Полинова північ заходить, а ніч - глибинна.
Чи каятись варто? Любов не буває винна…
З бездонної чаші не спити повік спокути,
І пісня прогіркла, бо надто вже душу ч у т и…
Солоною краплею впала додолу квітка,
Любов огрубіла… а я була просто жінка.
В полиновім серці розтанули кроки тиші,
Як боляче й страшно не чути того відлуння...
Забути не можу, всю чашу кохання спивши,
Полинова пам'ять сховалась у повнолуння...
Чому це "була", ну а зараз ви що, не жінка?
Ви думаєте, кінець? Але ж то... зупинка...
І то не біда, що любов ваша огрубіла,
Попереду ще життя - скатертина біла...