Мене з путі звела жага незмірна
до тої, що для втечі має крила,
що рве міцні любові пута сміло,
й летить, коли іду я кроком смирним.
Чим більш її я кликав словом вірним
на тиху путь, тим менше чуть хотіла,
без упряжі мене тримала вміло,
сама ж завжди любові непокірна.
Жага зуміла силу й міць забрати,
і я цілком віддавсь на її волю,
я з нею до погибелі крокую –
веде мене до лавра плід зірвати
незрілий, що прибавить серцю болю
скоріш, ніж серця рани залікує.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 6
Sí travïato è 'l folle mi' desio
a seguitar costei che 'n fuga è volta,
et de' lacci d'Amor leggiera et sciolta
vola dinanzi al lento correr mio,
che quanto richiamando piú l'envio
per la secura strada, men m'ascolta:
né mi vale spronarlo, o dargli volta,
ch'Amor per sua natura il fa restio.
Et poi che 'l fren per forza a sé raccoglie,
i' mi rimango in signoria di lui,
che mal mio grado a morte mi trasporta:
sol per venir al lauro onde si coglie
acerbo frutto, che le piaghe altrui
gustando afflige piú che non conforta.