Певно, ці стіни нічого не хочуть чути,
Воліючи втратити свій досконалий слух.
Удосталь напився і крові, й брехні, і смути
Рудавих цеглин старовинний шляхетний дух.
І скрапує день на підлогу коричневим світлом -
Годинами ллється по колу утрачений час.
Якщо в цьому обміжку сум у постійній вазі, то
Не дивно, що присмерк минулого досі не згас…
У вохристім сяйві раптово грубішає льоля
І липне до шкіри… І кажеш собі – не вір,
Що стіни говорять… - тремтлива душа мимоволі
Загострює страх і тривогу, напружує зір…
І ти розумієш, про що тут століттями йдеться,
Бо щось тебе змушує чути піски пустель,
І око всевидяче пильно вдивляється в серце,
І золото сиплеться пилом з об’ємистих стель…
Відколи слова, що нізвідки тобі відомі,
Шумлять очеретом, розтрушуючись на голоси?
Озвучена мука і пам’ять єврейського дому
В потилицю дмухають стиха: «Єси, єси…»
Нить, пронизывающая время соединяет жизни.
Из глубин веков слышен зов, отдающийся эхом в вечности.
Имя ему — судьба.
це єпіграф до фільму казочки- Принц Персии: Пески времени
... поки дочитав Вашого вірша - майже досняв нову історичну сагу Дякую
Повертаєшся таки зрідка до класичних форм
Дещо й правда не скажеш в інший спосіб.
І малюнок вірша, ритміка незвичні - і це гуд! 
